18. Зовнішньополітична діяльність закордонних українських органів 1945 – 1991 рр.

 

Перші кроки зарубіжних представництв УРСР

Ще ЗО квітня 1945 р. був зроблений перший серйозний крок у на­прямку реалізації нових конституційних положень. Делегація - УРСР "для участі в роботі конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франціско (США) з вироблення Статуту Загальної Міжнародної Організації для підтримання миру й безпеки" була направлена за спеціальною постано­вою РНК УРСР.

Фактично дипло­матичну діяльність від імені УРСР здійснювали представники радянських посольств. Приміром, Протокол про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, схвалений на міжурядовій конференції в Гаазі, від імені УРСР був уповноважений підписати посол СРСР у Франції С.Виноградов. З другого боку, МЗС УРСР щоразу просило дозвіл Москви на участь у міжна­родних форумах.

Одним із головних напрямків діяльності Представництва УРСР при ООН завжди була підготовка аналітичних матеріалів. Для прикладу назвемо кілька довідок, які надходили на замовлення міністерства від ПП УРСР при ООН 1960 р.: про агресивні дії воєнної авіації СІЛА, про агресивні дії Бельгії проти Республіки Конґо, про агресивні дії США щодо Куби і т. ін. Про їхній наскріз-ний зміст у цей період можна судити із записки І.Неклеси до Голови Комісії ООН з роззброєння Л.Нерво від 3 серпня 1960 р. Головна сюжетна лінія: Радянський Союз прагне миру, а західні держави ухиляються від розгляду кон­кретних питань роззброєння; з огляду на це Українська РСР підтримує пози­цію СРСР про припинення своєї участі у дискусіях Комітету Десяти.

Боротьба за членство в Раді Безпеки

Однією з ключових складових дій радянської дипломатії був намір заручи­тися додатковим голосом у Раді Безпеки ООН. Як відомо, перші вибори не­постійних членів РБ були проведені на Першій Лондонській сесії Генеральної Асамблеї ООН 12 січня 1946 р., внаслідок чого були обрані Австралія, Бра­зилія, Польща, Єгипет, Мексика та Нідерланди.

Тим часом у другому турі Україна одержала 29 голосів, а Індія — 24, в тре­тьому ситуація суттєво не змінилася, а в четвертому голоси розділилися так: ЗО проти 25. І тоді американці й англійці запропонували перенести голосування на пізніші терміни. Попри те, що за ініціативою Франції були проведені п'я­тий і шостий тури, максимум, чого вдалося добитися, це збільшити кількість одержаних УРСР голосів до 34. Як наслідок, американці зуміли настояти на перенесенні голосування. Додаткові шість турів, проведені на вимогу СРСР, результатів не дали. Після цього радянська делегація виступила з гострою кри­тикою на адресу Заходу в заяві для преси.

Перед останнім туром під тиском "радянських делегацій" Індія змушена була зняти свою кандидатуру, внаслідок чого Україні вдалося здобути бажані 35 голосів і разом з Канадою та Аргентиною вперше у своїй історії ввійти до складу непостійних членів РБ ООН. Завершився перший термін повноважень УРСР 31 грудня 1949 р. Із часом МЗС УРСР мало не про всі свої рішення починає інформувати ЦК Компартії України.

Загальна декларація прав людини та протидія геноциду

Зазвичай найскладнішими для українських представництв були питання, пов'язані з правами людини. Помітним явищем міжнародного життя 1948 р. стало ухвалення Об'єднаними Націями Загальної декларації прав людини. Наступного року керівні органи ООН розгорнули активну діяльність, спрямо­вану на те, щоб вона була ратифікована. У листі Генерального секретаря ООН Д.Мануїльському містилося прохання звернути особливу увагу на потребу публічного розголошення тексту Декларації з допомогою урядів країн-членів. Пропонувалося, зокрема, опублікувати її в перекладі українською та іншими мовами для того, щоб учителі знайомили з нею школярів і студентів".

Тим часом Українська РСР змушена була діяти згідно з офіційною концеп­цією, затвердженою керівництвом КПРС. її суть полягала в критиці тексту Декларації, яка, мовляв, із вини західних держав "не давала яких-небудь га­рантій реалізації записаних у ній прав". Відмовою зустріла українська дипло­матія пропозицію Генерального секретаря ООН впливати на великі держави з тим, щоб вони подолали існуючі розбіжності й узялися за впровадження в практику зовнішньої політики Резолюції ҐА ООН від 3 листопада 1948 р."

Діяльність УРСР у ЮНЕСКО

Адекватнішою статусові повноправного члена ООН здавалася реакція Мі­ністерства закордонних справ УРСР на деякі інші рішення та постанови ООН, максимально позбавлені ідеологічного наповнення. Але й це сталося більшою мірою після смерті Сталіна. Таким, приміром, можна вважати ставлення УРСР до ухвалення Статуту з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО). Відомо, що ЮНЕСКО почала діяти ще 1946 р., але так звані "радянські" де­легації приєдналися до неї тільки 1954 р. Повноваження підписати Статут ЮНЕСКО Радою Міністрів УРСР були передані послові СРСР у Великобри­танії Я.Малику. У своєму зверненні до Генерального директора ЮНЕСКО Л.Еванса 2 квітня 1954 р. (вих. №7) А Барановський повідомляв: "Прошу Вас, пане генеральний директор, розглядати даного листа як офіційний документ про прийняття Українською Радянською Соціалістичною Республікою Стату­ту ЮНЕСКО". Отже, 2 квітня 1954 р. Українська РСР стала повноправним членом ще однієї міжнародної організації.

За всіх нюансів, слід сказати, що саме в ЮНЕСКО українські представ­ники працювали з більшою відкритістю й активністю. Цьому сприяла віднос­на деполітизованість у діяльності згаданої міжнародної організації.

Специфічну й активну позицію обирали українські представники в ЮНЕ­СКО під час обговорення проблеми боротьби з раковими захворюваннями. Виступивши проти зосередженості ЮНЕСКО тільки на фінансуванні та ін­ших формах розв'язання проблеми встановлення причин ракових захворю­вань, делегат від України Тульчинська порушила питання про негайне впро­вадження у життя вже одержаних результатів, її пропозиція була схвалена більшістю делегацій (21 проти 18 при 7, що утрималися).

УРСР і економічні підрозділи ООН

У січні 1948 р. на ім'я керівника відділу ООН МЗС СРСР Виноградо­ва надійшла телефонограма з Києва за підписом О.Войни такого показового змісту: "У кінці березня цього р. в Женеві відбудеться третя сесія Економічної Комісії для Європи, а також конференція зі свободи інформації і друку, в яких буде брати участь і УРСР. На прохання тов. Мануїльського прошу повідоми­ти, яку кількість делегатів ми повинні підготувати для відправлення на сесію Економічної комісії та на конференцію з преси". У відповіді Вишинського, затвердженій Молотовим, у жорсткій формі говорилося: "Делегація Української РСР на третю сесію Економічної Комісії для Європи повинна склада­тися з керівника делегації, одного делегата (він же експерт) і перекладача. Такий самий склад повинен представляти УРСР на конференції зі свободи інформації".

До останнього моменту питання української присутності залишалося від­критим, але врешті було вирішено на користь присутності.

Влітку того самого року О.Война просив завідувача економічного відділу МЗС СРСР повідомити, "якої думки повинна дотримуватися Українська РСР" у питанні, внесеному урядом Бельгії — "Економічні відносини з Німеч­чиною і, зокрема, встановлення певного тарифу обміну марки". Впадає в око, що важливі матеріали, одержувані делегаціями УРСР на міжнародних форумах, надсилалися спочатку до Москви, а вже потім, за рішенням тамтеш­ніх чиновників, надходили до Києва".

8 лютого 1949 р. було ухвалено рішення Ради Міністрів УРСР про призна­чення В.Гарбузова представником республіки в Комітеті з розвитку зовніш­ньої торгівлі Європейської Економічної Комісії.

Повертаючись до діяльності Української РСР в Соціально-економічній ра­ді ООН, слід відзначити, що протягом першого повоєнного десятиліття вона відігравала особливо важливу роль у загальній діяльності Організації Об'єдна­них Націй. З її подання було ухвалено низку важливих рішень 1948 та 1949 рр. Не маючи для "взірця" чітких розпоряджень Москви, МЗС УРСР тривалий час відмовлялося оприлюднити свою позицію щодо вказаних рішень Гене­ральної Асамблеї. Від ЗО квітня 1951 р., коли до Києва прийшло перше про­хання Генерального секретаря ООН висловити офіційну точку зору Уряду Ук­раїнської РСР, до кінця зими 1952 р., коли надійшло чергове попередження, українська сторона просто не відповідала на послання з Нью-Йорка. В остан­ньому з названих листів із ООН говорилося: "Нагадуємо, що згідно з поло­женнями резолюції Ради 283 (X) ми чекали від урядів відповіді про імплементацію рекомендацій до жовтня 1951 р. Однак жодного повідомлення з цього приводу ми не одержали від Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки й тому Генеральний секретар має честь ще раз звернутися за відповіддю у якомога стисліші терміни, що дозволило б підготувати звіт для чотирнадцятої сесії Соціально-економічної ради".

Останні два десятиліття обмеженої дипломатії

Робота МЗС УРСР ускладнюється

З кожним етапом загострення відносин між СРСР і США, Сходом і За­ходом ускладнювалися завдання української дипломатії та можливо­сті їх реалізації.

Із наближенням 1970-х рр. Москва починає вимагати від "радянських делегацій" тіснішої координації дипломатичних зусиль СРСР, УРСР і БРСР. ЗО квітня 1969 р. за підписами постійних представників при ООН Я. Малика (СРСР), М. Поляничка (УРСР) та Г. Чернущенка (БРСР) було схвалено розпо­рядження (№51) з цього приводу. Суттєвим його моментом вважаємо те, що на республіканських дипломатів уперше поширювався прямий допуск до опе­ративної інформації, яка поступала до ПП СРСР при ООН.

Як наслідок — у наступні роки стала традиційною практика укладання спільних планів роботи трьох радянських делегацій, які затверджувалися за­ступником міністра закордонних справ СРСР.

Перші роки "розрядки"

За умов розрядки міжнародної напруженості, що стала наслідком стратегії Президента США Р.Ніксона та його візитів до СРСР і КНР, як відомо, певною мірою посилилася можливість зовнішнього впливу на громадян СРСР. Тож від початку 1970-х рр. дипломати Української РСР працюють у ще складніших умовах, викликаних так званою "ворожою антирадянською діяльністю сіоніст­ських та інших ворожих організацій".

2 березня та 1 липня 1972 р. на адресу ЦК КПУ надходили доповідні запи­ски (№№417 та 1295) міністра закордонних справ Г.Ревеля, в яких ішлося про потік "скарг і звернень" до ООН, "інспірованих українськими буржуазними націоналістами". Тематика цих скарг — "зволікання оформлення документів на виїзд до США радянських громадян", а звернень — захист "незаконно заарештованих лише за те, що вони вимагають додержання Загальної декларації прав людини на Україні". Повідомлялося, що за підрахунками канцелярії Секретаріату ООН протягом січня-травня до ООН надійшло близько 3 тис. та­ких заяв і скарг.

21 жовтня 1974 р. був виданий наказ Я.Малика "по радянських установах в Нью-Йорку", згідно з яким у період святкування 57-ї річниці Жовтневої рево­люції всі радянські громадяни мали виявляти "підвищену політичну пиль­ність" та "обмежити допуск іноземців у приміщення представництва".

Головними подіями для дипломатії УРСР у 1974 р. можна вважати приїзд до Києва Федерального канцлера Австрійської Республіки Б.Крайського (31 травня-1 червня), а в 1975 — офіційний візит до СРСР Президента Фран­цузької Республіки В.Жіскар д'Естена. В обох випадках підготовка велася вкрай активно й помпезно.

Під тиском зовнішніх обставин

Для координації лобістської діяльності політичні організації української діаспори 1980 р. створили Українсько-американський громадський центр. Діяв він за умов ретельної уваги до себе з боку дипломатів Української РСР, насамперед, Представництва республіки в ООН. Фактично кожна заява чи дія центру завершувалась аналітичною довідкою до ЦК КПУ або МЗС, пропози­ціями організувати акцію у відповідь, опублікувати розвінчувальний матеріал у засобах масової інформації, направити протест американській владі тощо. Фактично поза увагою залишався факт, що такими своїми діями офіційний Київ тільки "набивав ціну" своїм опонентам. Більше того, можна стверджува­ти, що про дії представників центру в українських владних структурах знали значно більше, ніж власне у Сполучених Штатах.

Показово, що своє перше засідання Українсько-американський громадсь­кий центр провів тільки 17 вересня 1980 р. саме внаслідок ейфорії, породже­ної постійною увагою до себе з боку вищого керівництва Компартії України. Своїм завданням він визначив "зацікавлення вищих ешелонів влади США українською справою та створення у Вашингтоні відповідного лобі".

Діяльність центру та її ефективність підсилювалися членством у ньому українців, які обіймали певні посади в американській державі (помічник Дж.Картера Н.Слюсар, Генерал С. Яскілка та ін.). Значну активність у цій сфері виявляли американські дипломати, науковці, експерти українського походження Дж.Нестерчук, М.Куропась, М.Кіхоровська, І.Флис, Т.Шмагала, Б.Футей, Б.Потапенко, Є.Іванців та ін. Роль уже згаданого Л.Добрянського особливо зросла після включення його Р.Рейґаном до числа радників із питань зовнішньої політики.

Значний вплив названі та багато інших діячів діаспори справляли на актив­не використання підневільного статусу України у діяльності Українсько-Балтійської комісії Конгресу США, утвореної 1980 р. До її складу ввійшло близь­ко 80 членів обох палат вищого законодавчого органу, їй, чи не єдиній серед численних такого роду організацій, які з'явилися внаслідок реакції американ­ців на радянську агресію в Афганістані, вдалося здійснити низку конкретних кроків в "українському питанні". Зусиллями комісії, зокрема, було розробле­но проект резолюції, яка після ухвалення її Сенатом узаконила проголошення 9 листопада днем Української Гельсінкської групи.

Комісія Конгресу США з проблем голодомору в Україні

В міру наближення революційних подій на теренах соціалістичних держав дипломатії Української РСР дедалі частіше доводилося мати справу з насту­пальними діями американської державної машини проти комуністичної ідео­логії та Радянського Союзу як її основного представника й захисника.

Безпрецедентною можна назвати ситуацію, що склалася в американському парламенті у зв'язку з відзначенням 50-ї річниці організованого голодомору в Україні.

Насамперед, слід відзначити українське походження інтересу конгресменів до цієї трагічної дати в житті української нації. Як відзначалося в документах спеціально створеної 1983 р. комісії Конгресу США з нагоди першого деся­тиліття її існування, сама ідея про комісію постала в Україні. Перша реакція американців вилилась у формування того самого року Національного комітету вшанування жертв геноциду в Україні 1932-1933 рр. До його складу було введе­но понад 120 представників релігійних і світських організацій на чолі з американцем українського походження П.Стерчо. Після рішення Комітету органі­зувати у жовтні 1983 р. демонстрацію для відзначення пам'яті померлих від голоду член Палати представників Флоріо вніс законопроект про створення Комісії Конгресу для вивчення обставин і наслідків сталінського голодомору.

Врешті, завдяки гігантським зусиллям української діаспори та ряду кон­гресменів, попри шалену пропагандистську протидію з боку СРСР, закон під №98-180 було ухвалено більшістю голосів. 12 жовтня 1984 р. своїм підписом його затвердив Р.Рейґан.

Комісія з дослідження голодомору дістала на фінансування своєї роботи 100 тис. доларів.

Безумовно, така подія була безпрецедентною в політичній історії. Реагу­вання ж дипломатії Української РСР цілковито відповідало її тогочасному ста­тусові — організація "контрпропаганди", "розвінчання", "протести". Але від­бувалося це вже незадовго до радикальних змін у світі, спричинених революційними подіями у Східній Європі та розпадом СРСР.

1993 р. матеріали комісії були передані Голові Верховної Ради незалежної України І.Плющеві.

Напередодні краху СРСР

З липня 1989 р. під головуванням радника Постійного Представництва УРСР при ООН відбулася нарада соціалістичних країн на рівні експертів. На ній обговорювалися питання, які не надто свідчили про відчуття тривоги її учасників за майбутнє держав, що їх вони представляли. Йшлося про підго­товку до сесії Комітету ООН з Індійського океану. І взагалі, складалося вра­ження, що посутніх змін не прогнозував тоді ніхто — ні на Заході, ні тим біль­ше в СРСР. Скажімо, на листопадовій сесії ҐА ООН 1988 р. виступи україн­ських представників були присвячені Всесвітній організації охорони здоров'я, МАҐАТЕ, Намібії, Близькому Сходу, але тільки не ситуації, яка загострюва­лась у Східній Європі, не соціальним і політичним проблемам, які вже пере­живав Радянський Союз, не, скажімо, подіям у Прибалтиці, котрі вже реально загрожували так званій "територіальній цілісності СРСР".

Спокійно тривала робота із заповнення квоти УРСР в ООН, вносилися ноти протесту з приводу протидії з боку США кількісному розширенню ра­дянських представників у міжнародних організаціях. Міністерство закордон­них справ УРСР за певною інерцією пропонувало створити прес-центр МЗС УРСР за аналогом московського міністерства й під політичним та ідеологіч­ним керівництвом ЦК Компартії України. Готувалися доповідні записки з роз­вінчанням уніатської Церкви та зарубіжних підривних центрів. Водночас дедалі частішими стають записки ПП УРСР при ООН про ставлення Заходу до національних проблем в СРСР.

Останніми роками перед розпадом СРСР змінився характер західних нау­кових підходів до проблем України. Якщо раніше, зауважує Д.Марплс із Кана­ди, вивчати Україну означало досліджувати події у Москві, то загроза розпадуСРСР у разі "успіху українців" змінила ситуацію. Впливова "Херітедж Фаун-дейшн" з огляду на це закликала Дж.Буша "зробити питання неросійських народів головним" у відносинах з СРСР, розпочати випуск журналу "Америка" українською мовою тощо.

На Заході добре розуміли, що "зміни — єдиний точний закон всесвіту і що їх не зупинити", але до останнього керувалися неможливістю розпаду Союзу РСР. Тому, узагальнюючи сказане вище, вважаємо за доцільне приєднатися до висновку американських політологів кінця 1991 р.: "Зрештою, більшовики са­мі підписали собі смертний вирок. Жорстоко придушуючи всі вияви націона­лізму та політичного дисидентства, вони створили передумови для миттєвого колапсу комунізму й радянської держави... Коли настав кінець, ніхто не був готовий допомогти їм".

Як показав подальший перебіг подій, більшість дипломатів Української РСР виявилася готовою до плідної роботи в ім'я незалежної України. У цьому немає нічого дивного. Адже саме дипломати краще за інших громадян Україн­ської РСР були обізнані з реальним станом життя в соціалістичних країнах, перевагами західної демократичної системи над тоталітаризмом, а ринкових свобод — над командною економікою.

Тому й західна орієнтація дипломатії незалежної України стала закономір­ним наслідком попередньої історії залежності та підлеглості.