10. Участь УРСР в розв'язанні територіальних питань на Паризькій мирній конференції.

 

З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирна конференція представників 21 держави.

Значне місце на початковому етапі роботи конферен­ції посіло обговорення процедурних питань. Було ухвале­но резолюцію, яка оголошувала рекомендації конферен­ції рішеннями, якщо вони ухвалені не лише більшістю у дві третини голосів, а й простою більшістю. 25 вересня 1946 р. міністри закордонних справ Англії, США, Фран­ції й СРСР опублікували Декларацію про колишні іта­лійські колоніальні володіння в Африці, яка стала осно­вою для Спільної декларації з цього питання, і була під­писана разом із мирними угодами.

Щодо статусу Вільної території Трієст західні країни запропонували всю повноту влади надати губернаторові, відповідальному за свої дії лише перед Організацією Об'єднаних Націй.

Радянський Союз вважав за необхідне передати вико­навчу владу урядові Вільної території Трієст, створювано­му народними зборами й відповідальному перед ними. Але цю пропозицію відкинула більшість учасників кон­ференції.

Серед територіальних проблем конференція розгляну­ла претензії Греції на 1/10 болгарської території, межую­чої з грецьким кордоном, під приводом «стратегічної без­пеки». Створена конференцією комісія з політичних і

територіальних питань мирної угоди з Болгарією ухва­лила постанову РМЗС про збереження існуючого болга-ро-грецького кордону.

Подібні претензії Греція висунула й щодо 1/3 терито­рії Албанії, але це питання на конференції серйозно не розглядалося.

Широко обговорювалася на конференції й проблема репарацій.

Паризька конференція, підтвердивши переважну біль­шість узгоджених у межах РМЗС рішень, не виконала, проте, одне з головних завдань — подолання суперечнос­тей, що містилися в цих рішеннях. Для цього було скли­кано третю сесію РМЗС, що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946р. у Нью-Йорку.

Сесія усунула суперечності з питання про статус те­риторії Трієст ухвалою про те, що до набрання чинності постійним статусом Вільної території Трієст управління цією територією здШснюватимуть губернатор, призна­чений Радою Безпеки, і Тимчасовий уряд, сформований губернатором після консультації з югославським та італійським урядами.

Для врегулювання режиму судноплавства Дунаєм РМЗС вирішила скликати через шість місяців після підписання мирних угод конференцію за участю всіх придунайських держав, а також СІЛА, Англії й Франції.

Територіальні пункти угод відновлювали довоєнні кор­дони європейських держав з невеликими змінами. Узгоджено було позиції з репараційного питання. Таким чином, Нью-Йоркська сесія Ради міністрів за­кордонних справ завдяки взаємним компромісним пос­тупкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статтями проектів мирних угод з країнами — ко­лишніми союзниками гітлерівської Німеччини.

Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947р. в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947р.

Кожна з угод містила преамбулу, а також територі­альні, політичні, військові, економічні, репараційні пос­танови. В преамбулі кожної з мирних угод проголошува­лося про припинення стану війни й фіксувалося зобо­в'язання союзних держав підтримати звернення країни, з якою укладено мирну угоду, про прийняття її в Органі­зацію Об'єднаних Націй.

Найзначніші територіальні зміни передбачала угода з Італією. Згідно з нею кордони Італії було прокладено в межах її території за станом на 1 січня 1938 р., за винят­ком: перевалу Малий Сен-Бернар, плато Мон-Сені, части­ни території в районах Мон Табор і Шабертон, які ві­дійшли до Франції; східної частини Юлійської Крайни, Комуни Зоря, острова Пелагоза й низки дрібних островів, які відійшли до Югославії; Додеканезьких островів, які відійшли до Греції. Крім того, західна частина Юлійської Крайни разом із містом Трієст була визнана Вільною те­риторією Трієст. Далі питання про цю територію стало предметом переговорів між Італією і Югославією. Пере­говори ці завершилися в 1954 р. укладенням угоди про встановлення нового кордону між двома державами і по­ділом між ними, зі згоди ООН, Вільної території Трієст.

Територіальні пункти мирної угоди з Румунією перед­бачали відновлення її. кордонів за станом на 1 січня 1941 р., за винятком румуно-угорського кордону, який було визначено в межах, що існували на 1 січня 1938 р. До Румунії відійшла Північна Трансільванія, відторгнена від неї на користь Угорщини за рішенням Біденського арбітражу від 30 серпня 1940р. Постанови цього арбітра­жу було визнано недійсними.

Територіальні пункти мирної угоди з Угорщиною, окрім передашш Румунії Північної Трансільванії, перед­бачали також передання Чехословаччині трьох сіл на пів­денному березі Дунаю для розширення порту Братислава. Угорсько-чехословацький кордон установлено в межах, які існували на 1 січня 1938 р. Рішення Віденського ар­бітражу від 2 листопада 1938 р. про приєднання до Угор­щини південних районів Словаччини й Закарпатської України було проголошено недійсними. Новий кордон між Угорщиною і Радянським Союзом збігався з кордо­ном між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським арбітражем рішення від 2 листопада 1938 р. Фінляндія повертала Радянському Союзові область Петсамо (Печенга). Кордони Болгарії було залишено без змін, Південна Добруджа, втрачена Румунією за угодою у Крайові у вересні 1940 р. на користь Болгарії, лишилася у складі Болгарії.

Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов'язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення ос­новних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих.

Італія втратила всі права на свої територіальні воло­діння в Африці, а саме на Лівію, Еритрею та Італійське Сомалі. Остаточну долю цих володінь мали визначити уряди СРСР, СІЛА, Англії й Франції протягом одного року з дня набрання чинності угоди з Італією. Якщо ж чотири держави не дійдуть згоди про долю цих територій за вказаний період, питання мало бути передане на роз­гляд Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. Так і сталося: IV сесія Генеральної Асамблеї ухвалила рішення надати незалежність Лівії не пізніше від 1 січня 1952 р. (Лівію проголошено незалежною державою 24 грудня 1951 р.), а Італійське Сомалі передати під опіку Італії терміном на 10 років. Еритрея (після проведення в ній референдуму) за рішенням Генеральної Асамблеї ООН була приєднана до Ефіопії на федеративних засадах у 1952 р. З 1962 р. вона стала однією з провінцій Ефіопії.

Італія зобов'язувалася поважати суверенітет і незалеж­ність Албанії й Ефіопії.

Постанови мирних угод про воєнних злочинців зобо­в'язали переможені країни вжити всіх необхідних заходів для арешту й віддання під суд воєнних злочинців.

Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили обмеження збройних сил для ко­лишніх сателітів гітлерівської Німеччини; Італія зобов'я­зувалася ліквідувати всі укріплення на кордоні з Фран­цією і Югославією, на островах Пантелерія, Сардинія, а також на Пелагозьких островах. Чисельність італійської армії обмежувалася до 250 тис. солдатів і офіцерів, іта­лійських військово-повітряного і військово-морського флотів — по 25 тис. офіцерів і рядових. Чисельність армії Румунії, включаючи зенітну артилерію, встановлювалась у 125 тис. осіб, чисельність особового складу військово-повітряних сил Румунії —у 8 тис. осіб і військово-морсь­ких сил — у 5 тис. осіб. Сухопутну армію Угорщини було обмежено до 65 тис., особовий склад її військово-по­вітряного флоту —до 5 тис. осіб. Армія Болгарії, включа­ючи зенітну артилерію, мала становити до 56 800 осіб, особовий склад її військово-повітряного флоту — до 5200 осіб і військово-морського флоту — 3 500 осіб. Су­хопутну армію Фінляндії було обмежено до 34 400 осіб, особовий склад її військово-морського флоту — до 4 500 осіб та військово-повітряного флоту — до 3 тис.

Загальний стандартний тоннаж італійського військо-во-морського флоту регламентувався до 67 500 т. Крім того, Італії дозволялося мати два лінкори.

Військові статті угоди зобов'язували Італію передати урядам СРСР, США, Англії й Франції 163 військових кораблі, з них 3 лінійних кораблі, 6 крейсерів, 13 міно-[ носців, 8 підводних човнів і 133 катерів, самохідних барж та допоміжних суден. Тоннаж військово-морського флоту| Румунії обмежувався до 15 тис. т, Болгарії — до 7200 т, Фінляндії — до 10 тис. т.

Постанови мирних угод з Італією, Румунією, Болгарією та Угорщиною про окупаційні війська у цих країна» зобов'язували держави-переможющі вивести свої війська не пізніше як через 90 днів із дня набрання чинності мирними угодами. До того ж усе майно переможених країн, яке перебувало в розпорядженні окупаційних зброй­них сил і за яке не було надано компенсацію протягом цих же 90 днів, підлягало поверненню цим країнам.! Радянському Союзові дозволялося утримувати збройнії сили в Угорщині й Румунії для забезпечення кому­нікацій з Австрією, де розташовувалися окупаційнії війська.

Постанови мирних угод з питань репарацій передба-і чали часткове відшкодування переможеними країнами тих збитків, яких вони завдали своєю агресією країнам-^ переможницям. Тут ураховувалося, що такі колишні ворожі країни, як Італія, Румунія, Болгарія та Угорщина, на лише розірвали союз із гітлерівською Німеччиною на заключному етапі другої світової війни, а й проголосили Німеччині війну і реально воювали проти неї.

Репарації на користь Радянського Союзу, за умо­вами мирних угод, були встановлені: з Італії — в сумі 100 млн доларів із виплатою протягом семирічного тер­міну за рахунок поставок італійського заводського й ін­струментального обладнання, інших виробів італійської промисловості, а також за рахунок італійських активів у Румунії, Болгарії й Угорщині; з Румунії — у сумі 300 млн доларів з виплатою у восьмирічний термін, починаючи з 12 вересня 1944 р., за рахунок товарних поставок; з Угорщини — у сумі 200 млн доларів з виплатою протягом восьми років, починаючи з 20 січня 1945 р., за рахунок товарних поставок; з Фінляндії — у сумі 300 млн доларів з виплатою протягом восьми років, починаючи з 19 ве­ресня 1944 р., за рахунок товарних поставок.

Угорщина зобов'язувалася сплатити Югославії та Че-хословаччині репарації на суму 100 млн доларів. Репа­раційні зобов'язання Італії щодо Югославії були встанов­лені в сумі 125 млн доларів, щодо Греції — 100 млн доларів, щодо Ефіопії — 25 млн доларів та щодо Албанії — в сумі 5 млн доларів.

Сума репарацій з Болгарії на користь Греції ста­новила 45 млн доларів і на користь Югославії — 30 млн доларів.

Репараційні претензії-до переможених країн інших держав-переможниць (у тому числі США, Англії й Фран­ції) мали задовольнятися, по-перше, за рахунок повного вилучення активів колишніх ворожих держав, які перебу­вали до дня набрання чинності мирними угодами на те­риторії країн.-переможниць; по-друге, за рахунок компен­сації переможеними країнами 2/3 збитків, завданих під час війни громадянам країн-переможниць, які перебу­вали на території колишніх ворожих держав і мали там свої капіталовкладення.