38. Прихід фашисті до влади Німеччині і створення вогнища війни в Європі.

30 січня 1933 р. в Німеччині після виборів канцлером став А. Гітлер, який швидко обернув свою владу на фашистську диктатуру. 5 березня було скасовано Веймарську конституцію й проголошено «третій райх». Гітлер захопив усю повноту влади (президент, канцлер, верховний головнокомандуючий і фюрер нацистської партії), розпустив усі інші політичні партії. Розгорнулися дикий терор і криваві репресії проти комуністів та соціал-демократів, систематичні переслідування євреїв, пограбування їхнього майна.

Німеччина почала готуватися до воєнної агресії в Європі. Ще в 1924 р. Гітлер писав у «Майн кампф»: «Ми починаємо там, де Німеччина закінчила 600 років тому. Ми... звертаємо свій погляд до земель на Сході». Тепер Гітлер заявляв: «Нам потрібна Європа та її колонії».

Щоб нейтралізувати загрозу з боку ультранаціоналістичних керівників фашистської Німеччини, сусідні держави посилили дипломатичні переговори про різні комбінації коаліцій проти або разом з Німеччиною. Західні держави «умиротворяли» Гітлера, продавали Німеччині стратегічну сировину та зброю, намагаючись зберегти свої території та колонії й сподіваючися спрямувати фашистську агресію на Схід.

У 1933 р. Муссоліні запропонував укласти «пакт чотирьох» великих європейських держав (Франції, Італії, Німеччини та Англії) «Про згоду й співробітництво з метою підтримання миру». Йшлося про можливість перегляду договорів Версальської системи й фактично про територіальні зміни в Європі. Через загострення суперечностей між державами й різко негативне ставлення до нього малих країн «пакт чотирьох», підписаний 15 липня у Римі на 10 років, не був ратифікований. Розлючений Муссоліні загрожував: «Якщо не можна переглядати договори за «пактом чотирьох», говоритиме її величність гармата».

Ще в лютому 1932 р. почалася Женевська міжнародна конференція з роззброєння за участю 62 країн (у тому числі СРСР і США). Німеччина вимагала для себе рівних прав (до роззброєння спочатку піднести рівень своїх збройних сил до масштабів інших великих держав). Німеччина під приводом, що їй не надається рівноправність з іншими, відмовилася навіть від компромісів і у вересні покинула конференцію, «не бажаючи обмежувати себе в озброєнні». Лорд Саймон (Англія) назвав Німеччину «оскаженілим собакою».

Після офіційного повідомлення про залишення конференції Німеччина 19 жовтня 1933 р. заявила про вихід з Ліги Націй. Вона наполягала на створенні своєї армії в 300 тис. чоловік і збільшенні кількості німецьких танків, авіації та артилерії. Стався розрив між «третім райхом» та іншими державами. З 1934 р. Німеччина почала гарячкове переозброюватися. В Європі таким чином нею було створено вогнище майбутніх агресивних дій і війни.

Спочатку Німеччина спробувала поширити фашистський режим на Австрію, висунувши план її анексії (аншлюсу). Після кривавої розправи ЗО червня 1934 р. з супротивниками фашизму в самій Німеччині («ночі довгих ножів») австрійські нацисти вбили канцлера Австрії Е. Дольфуса, намагаючися приєднати свою країну до Німеччини. Але спроба перевороту в Австрії закінчилася тоді поразкою. Франція, Англія й Італія різко протестували проти замаху на незалежність Австрії. Муссоліні, який мав свої плани щодо Австрії, навіть відрядив до її кордону дві дивізії альпійських стрільців. Гітлер змушений був заявити, що не схвалює ініціативи австрійських нацистів.

Отже, перша «проба сили» нацистів не вдалася. Франція перед явною загрозою гітлерівських реваншистів почала змінювати своє ставлення до СРСР. її зближення з Радянським Союзом посилилося після укладення в 1932 р. радянсько-французького пакту про ненапад. 16 травня 1933 р. палата депутатів Франції ратифікувала цей пакт (лише один прем'єр Тардьє голосував проти). Особливо велику роль у зближенні двох країн відіграв міністр закордонних справ Франції Луї Барту, який намагався після виходу Японії та Німеччини з Ліги Націй зміцнити цю організацію шляхом запрошення до неї Радянського Союзу.

Весною 1934 р. Варту запропонував укласти договір між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею та Чехословаччиною з приєднанням Франції про взаємну гарантію кордонів і воєнну допомогу в разі агресії. Фактично ідею Барту підтримали лише Чехословаччина та СРСР. Польща після підписання в січні 1934 р. угоди з Німеччиною на 10 років про ненапад і «мирне вирішення суперечок» разом з Німеччиною відмовилася від «Східного пакту».

З травня 1934 р. почалися франко-радянські переговори, обидві держави схвалили проект Барту. Але ідея «Східного пакту» практично була зірвана вбивством Барту разом з королем Югославії Александром у Марселі. Замах здійснили 9 жовтня 1934 р. хорватські терористи, керовані гітлерівцями. Наступник Варту П'єр Лаваль став проводити політику «задобрювання» й «умиротворення» Німеччини. Саме він, коли загострилося питання про плебісцит у Саарі (згідно з Версальським мирним договором 1919 р. — через 15 років), заявив: «Саар не вартий франко-німецької війни... Франція не заінтересована в його результатах».

Плебісцит у Саарі відбувся 13 серпня 1935 р. в умовах розпалення німецької пропаганди. Із 528 тис. його учасників понад 477 тис. (90 %) висловилися за повернення до Німеччини. 31 березня 1935 р. Саарська область за рішенням Ліги Націй була включена до складу Німеччини.

Тепер гітлерівці відкрито стали висловлювати претензії на території, які відійшли від Німеччини за Версальським договором. 16 березня 1935 р. Німеччина відновила обов'язкову військову службу, її армія тоді була збільшена до 36 дивізій, налічуючи до 480 тис. солдатів і ще близько 2-мільйонні напіввійськові формування. Це означало пряме порушення воєнних постанов Версальського договору. Протягом року Німеччина планувала довести чисельність армії до 700 тис. чоловік, кількість літаків — до 2 тис., танків — до 3 тис.

Уряди Англії, Франції й Італії направили Німеччині ноти протесту проти одностороннього порушення частини 5 Версальського договору. 11 квітня 1935 року вони відкрили конференцію у Стрезі, де тільки висловили жаль і осудження з приводу німецьких дій, питання про санкції навіть не порушувалося. Західні держави ще активніше стали проводити політику „умиротворення”, а насправді – заохочування гітлерівської Німеччини, аби зберегти свої колонії та сфери впливу.

Конференция в Стрезе

      Конференция представителей Франции, Великобритании и Италии для обсуждения германских дел собралась 11-14 апреля 1935 г. Конференция постановила поддержать предложенную Францией резолюцию с осуждением действий Германии на предстоявшем Совете Лиги наций. Но дальше общей констатации дело не пошло.

      Британская делегация отстаивала необходимость уступок Германии и указывала на неприемлемость жесткого давления на нее. Лондон отклонил требование Парижа о применении к Германии санкций в случае, если нарушения Версальского договора повторятся. Британское правительство считало, что разумнее было предоставить Берлину требуемые им права и одновременно попробовать вовлечь его в конструктивные отношения с соседними государствами. Информация о положении дел в германской авиации убедила Лондон в невозможности помешать Германии вооружиться, если она сделала на это ставку. Попытки Франции сдержать Германию политико-правовыми методами казались неубедительными, а подкреплять декларации решительными мерами Великобритания не собиралась.

      Италия на конференции занимала настороженно выжидательную позицию. Муссолини было важно сохранить ровные отношения и с Парижем, и с Лондоном.

Морское соглашение Великобритании и Германии

      Принципиальные расхождения Лондона и Парижа в вопросе о равноправии Германии в вооружениях стали еще острее после того, как в июне 1935 г. министр иностранных дел Великобритании С.Хор и посол Германии в Лондоне Иоахим фон Риббентроп путем обмена письмами оформили двустороннее соглашение по военно-морским вопросам. Это соглашение было подготовлено в тайне от Франции и оформлено вопреки ее официальному протесту.

      Соглашение предусматривало признание права Германии иметь флот, тоннаж которого будет составлять 35 процентов британского. Кроме того, разрешалось создавать германский подводный флот, который не должен был превосходить совокупный подводный флот Британского содружества; временно Германия обязывалась сохранять свой подводный флот на уровне 45 процентов британского. Таким образом, Германия согласилась ограничить масштабы своей военно-морской мощи, признав преимущества Великобритании в этой области. Но одновременно британская сторона фактически признала право Германии на односторонний отказ от ограничений, налагаемых Версальским договором. По существу, Великобритания выразила свою лояльность ревизионистским устремлениям Берлина.