43. Характеристика класичного політичного реалізму.

 

Прихильники політичного реалізму запропонували струнку теорію і надовго визначили шляхи розвитку науки про міжнародні відносини. Головними ідеологами і виразниками цього напряму стали американський учений Ганс Моргентау і французький соціолог Раймон Арон. Концепція політичного реалізму пропонує розглядати міжнародні відносини як суму політик окремих держав, а боротьбу держав за владу, силу і домінування - як універсальну для всіх часів і регіонів.

Основи даної концепції найповніше були розкриті в написаній у 1947 p. Г. Моргентау праці "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу". Багато дослідників вважають її "найбільш важливою книгою з теорії міжнародних відносин, що будь-коли була написана". У своїй концепції Г. Моргентау виходить з шести принципів політичного реалізму.

1-й принцип -- політика підпорядкована об'єктивним законам, підґрунтя яких знаходиться у вічній і незмінній людській природі. Тому можна створити раціональну теорію, яка дозволяє відносно об'єктивно відтворити зміст міжнародної політики.

2-й принцип -- політичний реалізм ґрунтується на "понятті інтересу, вираженого у термінах влади" і вимагає раціональної політики. Така політика правильна, бо вона мінімізує ризики та максимізує переваги. Водночас раціональність політики залежить також від її моральних і практичних цілей.

3-й принцип -- політичний реалізм переконаний у тому, що змінити існуючий світ можна лише за допомогою вмілого використання об'єктивних законів, а не шляхом підпорядкування політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, що відмовляється визнати такі закони.

4-й принцип -- визнання морального значення політичної дії, але при цьому моральні вимоги повинні розглядатися не як абстрактні та універсальні норми, а в конкретних обставинах місця і часу. Тому вища мораль у міжнародній політиці - це поміркованість і обережність.

5-й принцип -- відмова ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з універсальними моральними нормами. Одна справа -- знати, що нації підпорядковуються моральному закону в своїй політиці, а зовсім інша -- претендувати на знання того, що добре і що погано в міжнародних відносинах.

6-й принцип -- політичний реалізм виходить із визнання плюралістичної концепції природи людини. Реальну людину треба розглядати в комплексі, але при цьому враховувати при аналізі відносну самостійність окремих сторін її буття (економічної, моральної, релігійної).

Отже, з точки зору Г. Моргентау, міжнародні відносини спираються на об'єктивні закони суспільного розвитку і є ареною гострого протиборства держав. В основі всієї їхньої міжнародної діяльності знаходиться прагнення до збільшення своєї влади або сили та зменшення влади інших двома основними шляхами -- воєнної стратегії та політичної гри та добиватися балансу влади (сили), яка є єдиним реальним способом забезпечити і зберегти мир. Стан миру -- це і є стан рівноваги сил між державами. При цьому треба враховувати норми міжнародного права і моралі, але ні в якому випадку не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.

У дусі політичного реалізму розглядав міжнародні відносини у своїх основних працях "Мир і війна" (1967 p.) і "Клаузевіц: філософія війни" (1983 р.) відомий французький соціолог та політолог Р. Арон. Він також не без успіху прагнув доповнити політичний аналіз міжнародних реалій соціологічним.

На думку Р. Арона, в епоху індустріальної цивілізації та ядерної зброї завойовницькі війни стають невигідними й ризикованими. Але це не означає докорінної зміни основної особливості міжнародних відносин, яка полягає у законності та узаконеності використання сили їх учасниками. Тому, вважав Р. Арон, мир неможливий, але й війна невірогідна. Нормальним для міжнародних відносин є конфлікт, а не його відсутність. Тому головне, що вимагає пояснення -- це не стан миру, а стан війни. Звідси Р. Арон виходить на специфіку соціології міжнародних відносин, зміст основної проблематики якої ми проаналізуємо далі в контексті розгляду досягнень французької соціологічної школи.

Коротко треба підсумувати, що незважаючи на концептуальну стрункість, прагнення спиратися на об'єктивні закони суспільного розвитку, схильність до зваженого і строгого аналізу міжнародної дійсності, політичний реалізм не став безроздільно пануючою парадигмою в науці про міжнародні відносини. Справа в тому, що політичний реалізм абсолютизував роль сили в міжнародних відносинах, зводив останні до міждержавних, а також не враховував нові важливі зміни і тенденції розвитку, які вимагали застосування поряд з традиційними нових методів і засобів наукового аналізу міжнародних відносин. Все це викликало критику на адресу прихильників політичного реалізму з боку представників інших сучасних напрямів ТMB.

Сторонники теории политического реализма исходят из того, что основными субъектами МО были, есть и будут национальные государства. Степень влияния той или иной системы общественного международного развития, географические рамки такого влияния определяются в результате сложного баланса силовых возможностей государств и союзов государств. Понятие «силы» в данном случае вкладывается в многие факторы, но, прежде всего, в военно-технические и экономические возможности государств.

Что же касается международных организаций регионального и глобального масштаба, то их деятельность, по мнению сторонников школы политического реализма, также определяется национально-государственными интересами ведущих мировых держав.

Поэтому, принцип равенства государств в международных организациях, по мнению сторонников теории политического реализма, является формально декларативным и не соответствующим реальной действительности.

"Политические реалисты" заявляли, что после второй мировой войны сложилась так называемая биполярная система международных отношений, к которой одним полюсом силы выступил СССР, а другим - США.

Из подобной интерпретации мирового положения и развития вытекал вывод о том, будто единственными  "реальными ценностями" в мире явились факторы силы, а "реальной политикой" для США будто бы стало укрепление и противопоставление собственной силы "притязаниям советской коммунистической мощи".

В той или иной степени концепции школы "политического реализма" были восприняты в ту пору и довольно широкими кругами университетской науки США, и американской "политической" литературой, и прессой, и самими творцами внешней политики страны.

Однако по мере выявления несоответствия концепций "политического реализма" и самой американской "политики силы" реальностям современных международных отношений стали все больше и больше выявляться расхождения среди приверженцев этой теории. Взгляды многих представителей школы "политического реализма" довольно существенно эволюционировали, подчас в разном направлении. Воспринимая те или иные положения "реалистов", большинство американских ученых, политиков и журналистов приспосабливали их к своим собственным индивидуальным воззрениям и практическим потребностям, сочетая их с другими концепциями и категориями.

Теорией, которая заняла центральное место во внешнеполитической идеологии в нашей стране за последние 10 лет, - отмечал профессор С. Хоффман из Гарвардского университета, - является реалистическая теория силовой политики профессора Моргентау".

Теорию "политического реализма" не случайно связывают в первую очередь с именем руководителя Международного центра при Чикагском университете профессора Г. Моргентау. Он не только выступил фактическим основоположником этой теории сразу после второй мировой войны, но и остался ее самым последовательным приверженцем до настоящего времени.

Если в период становления школы "политического реализма" Г. Моргентау и Чикагский университет можно было условно считать ее "центром", то к ее "правому крылу" относилось направление, представляемое в первую очередь Р. Страусом-Хюпе и У. Кинтнером, созданным ими Международным центром при Пенсильванском университете. Значительный вклад в разработку теории "политического реализма" и применение ее к текущим задачам внешней политики США был сделан Дж. Кеннаном, а  также Р. Снайдером, Э. Фэрнисом и другими учеными Принстонского университета. В дальнейшем теория "политического реализма" отразилась в деятельности и трудах таких американских политиков, ученых и публицистов, как Д. Ачесон и Дж. Ф. Даллес, А. Ванденберг и Б. Барух, Дж. Кеннеди и Р. Макнамара, Р. Ф. Армстронг и М. Банди, У. Ростоу и Г. Киссинджер, А. Берли и Дж. Болл, У. Липпман и Дж. Рестон, X. Болдуин и М. Тэйлор, Ф. Мосли и 3. Бжезинский, Г. Финлеттер и К. Томпсон.

Выстраивая длинный ряд предшественников "политического реализма", уходящий в древнюю Индию и Китай, его непосредственным духовным отцом чаще всего называют крупнейшего философа и теолога Р. Нибура. Его библейская концепция об изначальной греховности и склочности человека ко злу вследствие стремления достичь большего, чем он может в самом деле, составляет религиозно-историко-философскую основу теории “реализма”. Борьба людей между собой за власть и силу, утверждают “реалисты”, вечна и неизменна, как и сама греховность человека. В этой борьбе в ход пускаются все доступные средства.

Особый упор делался при этом на опыт второй мировой войны, который якобы доказал утопичность надежд на мирные дружеские отношения между государствами, на их сотрудничество.

Таким образом, вся история человечества предстает в трудах "реалистов" как непрерывная борьба за власть, ведущаяся всеми против всех любыми возможными средствами и методами. "Международная политика, как и всякая другая, - писал Г. Моргентау,- это борьба за власть...

Именно отсюда вытекали два основных постулата этой теории: во-первых, "национальный" (в первую очередь американский) интерес может и должен быть поставлен выше всех прочих соображений, принципов и норм международной жизни, во-вторых, сила является главным орудием и критерием успеха и престижа нации на мировой арене, ее внешней политики.

Цели внешней политики, - категорически подчеркивал свой главный тезис Моргентау, - должны определяться в терминах национального интереса и поддерживаться соответствующей силой".