Після Г.Сковороди вперше з
новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого
Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка
(1814-1861).
Ця філософія глибоко
індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї
українського народу, його ментальності. У цій філософії – відображення щирої і
беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму,
інтелекту, що простежує життя людське у всеоб'ємності: і в конкретній долі
сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Філософія тому й є
мудрістю, шо вона здатна творити світоглядне диво: особистий,
внутрішньо-мистецький світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських
узагальнень, постав у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу,
прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє.
Філософія Т.Шевченка
виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і
віри.
Саме з любові до України
виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю
знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових
поезій і кар тин – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що
виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя
спрямований передовсім проти різних утискувачів. прийшлих і доморощених.
Філософський подвиг
Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед
мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри,
загальної заціпенілості, посіяти надію.
Життя цієї надії починається
з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу
виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші
часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової
творчості – це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної
передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх
часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи,
передчуттям її неминучості.
Шевченківська творчість
пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не
змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування.
Філософський характер
творчості Т.Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя
розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи
сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі
трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського
бачення світу, інтенсивність його світосприймання.
Для філософії Т.Шевченка
характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і
закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній
стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і
символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової
культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові.
Шевченкова філософія багата
емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній
крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське:
біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини
– з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія
Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез
народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік
їхній вимірюється тисячоліттями.