82. Загальноєвропейський процес у 80-ті роки.

Гельсінкський процес на рубежі 70—80-х років

Нарада з безпеки і співробітниц­тва в Європі (НБСЄ) — саме так до 1995 р. називалась Орга­нізація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) — постала в період розрядки міжнародних відносин на початку 70-х років з метою забезпечення мирного співіснування дер­жав з різним суспільно-політичним ладом. НБСЄ/ОБСЄ, як жодна інша організація, віддзеркалювала ті зміни, що відбувалися на Європейському континенті.

Тривалий час НБСЄ несла на собі печать протистояння двох наддержав у Європі. Проте згодом вона сприяла відходові від жорсткого протистояння та подоланню розколу Європи. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років НБСЄ опинилась у фокусі дискусій щодо формування нової системи відносин в Європі після закінчення холодної війни. Гель­сінкський процес виник як суто декларативний режим, але з часом на його основі склалися нові режими політичного регулювання поведінки держав, і це спричинилося до змін усієї системи міжнародних відносин в Європі.

Із самого початку гельсінкський процес базувався на принципі, який діє і сьогодні: його учасники жорстко обсто­ювали свої позиції та національні інтереси. До кінця 80-х років 35 держав —учасниць НБСЄ поділялися на п'ять груп: наддержави, дві німецькі держави, члени блоків, що займали особливу позицію (наприклад, Франція і Румунія), інші краї­ни — члени блоків, а також нейтральні країни та країни, що не приєдналися (так звана група N+ N). Такий поділ країн — учасниць НБСЄ відійшов у минуле разом з епохою холодної війни.

Діяльність НБСЄ у 70—80-ті роки характеризувалася де­якими особливостями, які частково зберегли свою акту­альність і в 90-х роках:

1) Гельсінкський процес, як і рішення, що приймалися в його рамках, не мали міжнародне-правового характеру, що в тих умовах сприяло життєздатності та гнучкості НБСЄ;

2) НБСЄ функціонувала як серія дипломатичних між­урядових форумів без створення постійних органів. Разом із тим для перевірки виконання рішень Заключного акта 1975 р. проводилися зустрічі-наради країн-учасниць, що стало пер­шим кроком до майбутньої інституціоналізації гельсінського процесу;

3) процес НБСЄ мав насамперед позаблоковий характер, його учасниками були виключно держави, а не військові блоки чи організації. Це сприяло диференціації позицій країн-учас­ниць, розмиванню блокової дисципліни і, врешті-решт, подо­ланню блокового протистояння;

4) демократичний характер процесу забезпечувався певни­ми правилами: всі країни-учасниці розглядалися як суверенні, незалежні, цілком рівноправні; рішення нарад приймалися на основі консенсусу, що сприяло захистові інтересів усіх країн — як великих, так і малих. Разом із тим принцип консенсусу часто призводив до ускладнення пошуку балансу інтересів 35 держав, до того ж він надавав можливість блокувати рішення, які не влаштовували хоча б одну країну;

5) сфера діяльності НБСЄ охоплювала всі галузі міждер­жавних відносин (три «кошики»: безпека, економічні питання, співробітництво в гуманітарній сфері). Встановлювалися тіс­ний взаємозв'язок та принцип однакової значущості заходів зміцнення довіри у військовій сфері та проблеми прав людини. До загального пакету НБСЄ не увійшли проблеми роз­зброєння. Утім саме в рамках гельсінкського процесу успішно пройшли переговори щодо Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ, 1990 р.);

6) суттєвим елементом гельсінкського процесу стало фор­мування групи N+N, діяльність якої позитивно вплинула на загальноєвропейський рух у 80-х роках та сприяла ерозії блокового протистояння;

7) наріжним каменем процесу НБСЄ залишалися 10 принципів Заключного акта 1975 р. («Гельсінкський декалог») — своєрідний кодекс взаємовідносин між державами;

8) поняття «Гельсінкі» стало символом діяльності диси­дентів, правозахисників та неурядових організацій, які боролися за реалізацію положень Гельсінкського акта, на­самперед у гуманітарній сфері, прав людини та основних свобод, що сприяло виробленню концепції «людського виміру» НБСЄ.

Гельсінкський процес базувався на основі балансу ін­тересів трьох груп країн: членів двох військово-політичних блоків (НАТО і ОВД), групи нейтральних країн та країн, що не приєдналися. Схематично ці інтереси можна зобразити таким чином. Схід намагався надати легітимності та закріпити територіальний і політичний статус-кво в Європі за допомогою так званих територіальних принципів (не­порушність кордонів і територіальна цілісність), а також принципів суверенної рівності та невтручання у внутрішні справи. Радянський Союз зосередив свої зусилля насамперед на втіленні в життя політичного розділу Заключного акта, на збереженні та поглибленні політичної розрядки, її поширенні на військову сферу.

Західні країни намагалися максимально включити проб­лематику третього (гуманітарного) «кошика» в переговорний процес зі східноєвропейськими державами, домогтися роз­ширення прав та свобод людини, а також лібералізації по­літичної системи соціалістичних країн Східної Європи. При цьому Захід концентрував свою увагу на реалізації принципів поваги до прав людини і основних свобод, рівноправ'я народів та їхнього права розпоряджатися своєю долею, спів­робітництва між державами. В цілому для політики країн — членів НАТО, і насамперед США, НБСЄ була радше інстру­ментом публічної дипломатії та засобом впливу на країни Східної Європи. Разом із тим НБСЄ не стала вагомою складовою політики Заходу в галузі європейської безпеки, що пояснює стриману позицію країн — членів НАТО щодо обговорення її військових аспектів в рамках гельсінкського процесу.

Перебудова відносин на Європейському континенті на основі принципів, що були узгоджені в Гельсінкі, виявилася досить суперечливим процесом, у рамках якого повною мірою проявилися рецидиви конфронтації та блокового про­тистояння. Заключний акт не тільки відкривав нові мож­ливості, а й містив зерна майбутніх труднощів. Різне розу­міння лідерами Заходу й Сходу національних цілей та за­вдань, які обумовлювалися рішеннями НБСЄ, призвело до ускладнення реалізації гельсінкських домовленостей.

МАДРИДСЬКА ЗУСТРІЧ КРАЇН—УЧАСНИЦЬ НБСЄ

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років панувало уявлення, що, ледь розпочавшись, гельсінкський процес уже вичерпав свої можливості. Згортання політики розрядки, різке загострення міжнародної ситуації, наростання конфронтації та повернення до холодної війни — саме в такій атмосфері проходила робота країн — учасниць НБСЄ в Мадриді. Вона затягнулася майже на три роки — з листопада 1980-го до вересня 1983-го, незважаючи на те, що в ході підготовчої зустрічі щодо організації Мадридського форуму було прийнято рішення завершити оформлення під­сумкового документа не пізніше 5 березня 1981 р.

В ході підготовчих переговорів (Мадрид, 9 вересня — 10 листопада 1980 р.) позиції Сходу й Заходу різко розійшлися у питаннях порядку денного та регламенту майбутньої зустрі­чі. Узгодження цих питань удалося досягти лише в перші дні роботи самого форуму, який розпочався в іспанській столиці 11 листопада 1980 р.

З самого початку зустрічі розгорнулася суперечка щодо ретроспективних та перспективних завдань: обговорення ви­конання гельсінкських зобов'язань та планів на майбутнє.

По-перше, країни — члени НАТО намагалися довести, що в умовах інтервенції Радянського Союзу в Афганістані, його активної участі у подіях в Анголі та інших конфліктах позитивний розвиток загальноєвропейського процесу в країнах «третього світу» стає неможливим. При цьому західні країни спиралися на концепцію «неподільності» розрядки, коли її грубе пору­шення в інших регіонах світу призводить до згортання і на Європейському континенті. За всієї незаперечної логіки такої постановки питання слід зазначити, що розрядка в Європі досягла найбільших успіхів саме в першій половині 70-х років, коли США вдалися до ескалації війни у В'єтнамі. Західна тактика мала й іншу мету — відволікти увагу учасників Мадридського форуму від підготовки до розміщення амери­канських ракет середньої дальності відповідно до «подвій­ного» рішення сесії Ради НАТО у грудні 1979 р. І ця тактика дала результати: радянська дипломатія була змушена зосе­редитися на обороні та захисті своєї політики в Афганістані, розцінюючи претензії Заходу як втручання у внутрішні справи СРСР.

По-друге, Захід чинив масований тиск на східноєвро­пейські країни у сфері прав людини, всіляко підтримуючи тамтешній правозахисний рух. У цьому питанні Схід також перебував у стані «глухої» оборони, звинувачуючи Захід у втручанні у внутрішні справи соціалістичних країн та намага­ючись віднайти контраргументи у прикладах порушення прав людини на Заході.

По-третє, вже в ході самої зустрічі, у зв'язку з політичною кризою у Польщі, забороною руху «Солідарність» та введен­ням у країні воєнного стану (грудень 1981 р.) відбулося різке загострення ситуації. До Мадрида спеціально прибули мі­ністри закордонних справ країн НАТО, які піддали нищівній критиці дії польського керівництва, СРСР та східного блоку в цілому, що викликало адекватну реакцію соціалістичних країн.

На фоні конфронтаційної риторики в Мадриді крок за кроком продовжувалося обговорення одного з найважливіших питань — заходів зміцнення довіри і безпеки та роз­зброєння. Ще у лютому 1979 р. Франція висунула розгорнуту пропозицію проведення європейської конференції з питань роззброєння, що знайшло підтримку Німеччини та інших західноєвропейських країн. У свою чергу у травні 1979 р. країни ОВД виступили з пропозиціями проведення конфе­ренції з питань воєнної розрядки та роззброєння в Європі. Скликання такої конференції стало для СРСР центральним завданням у ході мадридської зустрічі. В той час, коли СРСР та США вели справу до перетворення Мадридського форуму в арену непримиренних баталій, західноєвропейські країни сприяли конструктивному обговоренню проблеми зміц­нення довіри та контролю над звичайним озброєнням в Європі. Це пояснювалося як зацікавленістю цих країн у розв'язанні даної проблематики, так і їхніми намірами від­найти шляхи пом'якшення негативних для Європи наслідків спалаху напруженості між наддержавами. Зрештою учасники Мадридської зустрічі домовилися скликати на початку 1984 р. у Стокгольмі конференцію з питань зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі, що стало одним із найголовніших підсумків цього форуму.

Позитивну роль у Мадриді відіграли нейтральні країни та країни, що не приєдналися (група N+ N). У грудні 1981 р. вони висунули спільний проект підсумкового документа, який містив уже узгоджені положення, а також компромісні формулювання питань, що залишалися відкритими. Цей про­ект був визнаний учасниками зустрічі як прийнятна основа для подальшої роботи. У березні 1983 р. представники групи N+N запропонували оновлений підсумковий документ, який і ліг в основу рішень Мадридської зустрічі. 6 травня 1993 р. Радянський Союз виявив готовність прийняти проект групи N+N та закликав усіх учасників зустрічі погодитися на такий компроміс. Улітку 1983 р. західні країни відійшли від своєї лінії на затягування Мадридської зустрічі та розпочали активний пошук компромісних рішень. Важливим кроком стала ініціатива країни — господарки конференції — Іспанії, яка у червні 1983 р. внесла пропозиції з питань, що зали­шалися неузгодженими. Це відкрило шлях до остаточного оформлення підсумкового документа та завершення Мад­ридської зустрічі у вересні 1983 р. на рівні міністрів закор­донних справ. Підсумковий документ, підписаний 6 вересня 1983 р., зафіксував конкретні домовленості, які покликані були сприя­ти оздоровленню ситуації в Європі та розвиткові міждер­жавних відносин в усіх сферах, що охоплювалися гельсінкським Заключним актом. Серед домовленостей були такі: провести ЗО липня — 1 серпня 1985 р. в Гельсінкі зустріч міністрів закордонних справ, присвячену 10-річчю НБСЄ; скликати на початку 1984 р. у Стокгольмі конференцію про заходи зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі; провести нову загальноєвропейську зустріч у Відні в 1986 р., а також ряд інших багатосторонніх форумів — семінар з еко­номічного, наукового та культурного співробітництва в Серед­земномор'ї (Венеція, жовтень 1984 р.); зустрічі експертів з питань урегулювання міжнародних спорів (Афіни, березень— квітень 1984 р.); нараду експертів з питань прав людини та основних свобод (Оттава, травень 1985 р.); зустрічі експертів з проблем контактів між людьми (Берн, квітень—травень 1986 р.).

У цілому результати Мадридського форуму свідчили про те, що гельсінкському процесові вдалося підтвердити свою життєздатність у період відновлення холодної війни та спри­яти дальшому пошукові спільних кроків щодо оздоровлення політичного клімату на Європейському континенті.

СТОКГОЛЬМСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ ПРО ЗАХОДИ ЗМІЦНЕННЯ ДОВІРИ І БЕЗПЕКИ ТА РОЗЗБРОЄННЯ В ЄВРОПІ

Значною віхою у розвиткові гельсінкського процесу стала Сток­гольмська конференція про захо­ди зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі (січень 1984 р. — вересень 1986 р.). Хід роботи конференції віддзер­калив початок кардинальних змін у відносинах між Сходом та Заходом у середині 80-х років.

Перед початком конференції політична атмосфера в Єв­ропі досягла критичної позначки. Розміщення американських ракет у Західній Європі та контрзаходи Радянського Союзу, викладені в заяві Ю. Андропова від 25 листопада 1983 р., а також баталії навколо американської програми «зоряних воєн» відкинули Європу до найгірших часів «холодної війни». Саме в такій атмосфері 17 січня 1984 р. розпочав свою роботу перший етап Стокгольмської конференції, мандат якої був визначений у Мадриді: поетапна реалізація нових, ефективних і конкретних заходів зміцнення довіри та безпеки з метою зменшення військового протистояння на Європейсь­кому континенті; такі заходи мають бути суттєвими, забезпе­чуватися адекватними формами контролю та охоплювати всю Європу від Атлантики до Уралу, а також прилеглий морський район та повітряний простір.

З самого початку конференції зіткну­лися два протилежних підходи, дві філософії реалізації мадридського мандату. Радянські про­позиції передбачали насамперед заходи політичного та право­вого характеру: зобов'язання ядерних держав не застосовувати першими ядерну зброю; договір про невикористання війсь­кової сили та підтримку мирних відносин; переговори про незбільшення й скорочення військових витрат; створення без'ядерних зон в Європі тощо, а також розробку додаткових конкретних заходів зміцнення довіри.

США та інші країни НАТО протиставили радянським пропозиціям, які вони критикували за декларативність та неконкретність, свій пакет із шести пунктів: обмін інфор­мацією про організацію та дислокацію військових сил; обмін щорічними планами військової діяльності, що підлягає попе­редньому повідомленню; попереднє повідомлення про вій­ськові маневри за 45 днів до їх початку; запрошення спостерігачів на військові навчання, що підлягають попередньому повідомленню, проведення інспекцій на місцях; покращення можливостей зв'язку. Західні пропозиції базувалися на кон­цепції транспарентності (прозорості) військової діяльності і були розцінені соціалістичними країнами як намагання от­римувати інформацію розвідувального характеру стосовно цих країн. До речі, пропозиції щодо «прозорості» не стосувалися території США, а також діяльності військово-морських сил та авіації морського базування країн НАТО.

Суттєва різниця в позиціях сторін призвела до того, що дискусія з процедурних питань розтягнулася на 18 місяців. Не зміг прискорити справу і запропонований 9 березня 1984 р. групою N+N компромісний варіант проекту підсумкового документа, який передбачав необхідність поєднання полі­тичних і військових аспектів безпеки.

Позитивним зрушенням на конференції в Стокгольмі сприяли суттєві зміни зовнішньополітичної лінії Радянського Союзу після приходу до влади М. Горбачова. Перехід до «нового політичного мислення» благотворно позначився на всьому гельсінкському процесі. Радянський Союз уперше погодився на таку форму контролю, як проведення інспекції на місцях. У середині 1986 р. сторонам удалося подолати розбіжності та узгодити компромісний підсумковий документ першого етапу Стокгольмської конференції, який був прий­нятий 19 вересня.

Документ охоплював комплекс політичних і військово-технічних аспектів зміцнення взаємної довіри та безпеки, що сприяло зменшенню ризику військового конфлікту в Європі. В ньому містилася низка заходів щодо попереднього повідом­лення, спостереження, обміну щорічними планами та здій­снення інспекцій. Документ конкретизував принцип неви­користання сили або погрози силою, насамперед невико­ристання військової сили.

Військова діяльність підлягала попередньому повідом­ленню за 42 дні до її початку, якщо в ній беруть участь щонайменше 13 тис. вояків або 300 танків; військово-повітряна діяльність підлягала попередженню у випадку 200 або більше літаковильотів у ході навчань (за оцінками спеціалістів, це положення стосувалося близько 90 % військо­во-повітряної діяльності в Європі). Попередженню підлягали також перекидання, переміщення та зосеред­ження військ.

Щодо обміну щорічними планами військової діяльності, то військові навчання за участі понад 40 тис. осіб підлягали попередньому повідомленню за рік, а за участі 75 тис. — за два роки до їх проведення. Важливим положенням стало обов'язкове запрошення на військові заходи з участю понад 17 тис. чоловік спостерігачів від усіх країн-учасниць.

Принципово новим елементом була домовленість про ефективні та адекватні форми перевірки, в тому числі про право кожної країни-учасниці проводити інспекції на тери­торії іншої держави з метою здійснення контролю за до­триманням узгоджених заходів. Це положення, яке на той час виглядало революційним, надалі увійшло в усі договори та до­мовленості щодо контролю над озброєннями та роззброєння. Результати Стокгольмської конференції стали вагомим кроком до пом'якшення напруженості та оздоровлення полі­тичного клімату в Європі. Мова йшла про початок нового етапу загальноєвропейського процесу на засадах відмови від догм холодної війни, повернення до політики розрядки та поступового подолання блокового протистояння.

ВІДЕНСЬКА ЗУСТРІЧ КРАЇН-УЧАСНИЦЬ НБСЄ

Віденська зустріч країн — учас­ниць НБСЄ тривала більше двох років — з 4 листопада 1986 р. до 19 січня 1989 р. Саме на цей час припав завершальний етап в історії холодної війни. Переломові в процесі європейського розвитку безумовно сприяло «нове політичне мислення», відмова Радянського Союзу від стереотипів «класової бо­ротьби» на міжнародній арені та прийняття загально­людських цінностей як головного орієнтиру. Символами цього періоду стали Договір СРСР і США про ліквідацію ракет меншої та середньої дальності, а також підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ.

У ході Віденської зустрічі вдалося відновити баланс між трьома «кошиками» гельсінкських домовленостей. Усі ас­пекти загальноєвропейського процесу — політичний, вій­ськовий, економічний, гуманітарний — отримали свій роз­виток на Віденській зустрічі. Радянський Союз демонстрував гнучкість у сфері безпеки та роззброєння, а також при вирішенні гуманітарних проблем. Цьому слугували прийнят­тя Москвою принципу розумної достатності у сфері оборони, а також готовність розглядати проблему прав людини як невід'ємний елемент європейського процесу. Наступальна позиція Заходу щодо питань «третього кошика» супроводжу­валася поступками в галузі роззброєння. Як і завжди, актив­ною та конструктивною була позиція нейтральних країн і країн, що не приєдналися. Іншою особливістю Віденської зустрічі стало те, що впер­ше намітилася тріщина в коаліціях держав, що базувалися на системній або блоковій солідарності. Так, найбільші супе­речки щодо зв'язку майбутніх переговорів про звичайні збройні сили в Європі з гельсінкським процесом точилися не між Сходом і Заходом, а між Францією та США. Різниця в позиціях Греції і Туреччини щодо мандату переговорів про звичайні збройні сили призвела до того, що цей мандат був узгоджений лише 14 січня 1989 р. — вже після офіційної «зупинки годинника» відповідних консультацій 10 січня. Бол­гарія, яку звинувачували у порушенні прав турецької мен­шини, не знайшла підтримки з боку своїх союзників. Угор­щина ж піддала гострій критиці Румунію за ущемлення прав тамтешніх мадярів.

Віденська зустріч здійснила справжній прорив у двох критичних сферах — військовій та гуманітарній. Насамперед була досягнута домовленість про початок безпрецедентних переговорів про звичайні збройні сили в Європі — в рамках процесу НБСЄ. Це стало вагомим кроком у поширенні політичної розрядки на військову сферу. Що стосується гуманітарної сфери, то у Відні вперше було сформульовано концепцію «людського виміру» НБСЄ.

У рамках Віденської зустрічі з 17 лютого 1987 р. до 10 січня 1989 р. проходили консультації 23 країн — членів НАТО й ОВД, під час яких був вироблений мандат переговорів про звичайні збройні сили в Європі. Йшлося про нові переговори, що мали прийти на зміну переговорам про взаємне скоро­чення збройних сил та озброєнь у Центральній Європі, які безрезультатно проходили у Відні з жовтня 1973 р. (у них брало участь 19 держав; район скорочення охоплював тери­торії ФРН, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, НДР, Польщі та Чехословаччини).

В ході консультацій СРСР та інші країни ОВД зробили кроки, які сприяли розблокуванню переговорів і дали змогу вийти на взаємоприйнятний варіант домовленостей. Так, східноєвропейські країни погодилися перенести проблему скорочення особового складу збройних сил, а також вій­ськово-морських сил на наступні етапи переговорів про роз­зброєння в Європі. Вони погодилися також винести за рамки мандату переговорів тактичну ядерну зброю. Водночас — і в цьому полягав досягнутий компроміс — озброєння та військова техніка «подвійного призначення» (тобто такі, котрі можуть використовувати ядерну зброю, — артилерійські та ракетні системи, літаки тощо) не виділялися в окрему кате­горію та не виключалися із предмета переговорів. Позитивно відбилася на ході консультацій також заява М. Горбачова в ООН 7 грудня 1988 р. про значне скорочення Радянським Союзом своїх збройних сил в односторонньому порядку. Всього в європейській частині СРСР скороченню підлягало 10 тис. танків, 8,5 тис. артилерійських систем, 800 бойових літаків; особовий склад збройних сил зменшувався на 500 тис. осіб.

10 січня 1989 р. на консультаціях був остаточно узгод­жений мандат, який установлював мету переговорів — зміц­нення стабільності та безпеки в Європі шляхом досягнення більш низьких рівнів звичайних озброєнь, ліквідації існу­ючих асиметрій, а також потенціалу раптового нападу та початку великомасштабних наступальних дій. Переговори мали охоплювати всі види звичайних сил і техніки, в тому числі озброєння «подвійного призначення». Ядерна зброя, як і хімічна та військово-морські сили, не входили до предмета переговорів.

Значно розширювалася географічна зона переговорів — район скорочення охоплював усю сухопутну територію країн-учасниць в Європі від Атлантики до Уралу, велику частину Туреччини, радянське Закавказзя, а також усі європейські острівні території країн-учасниць.

Був встановлений взаємозв'язок переговорів із гельсінк­ським процесом. По-перше, переговори 23 країн мали про­ходити в тому самому місці (Відень) і розпочинатися в той же час (6 березня 1989 р.), що й переговори всіх 35 країн — учасниць НБСЄ про заходи зміцнення довіри і безпеки, рішення про проведення яких також було прийнято у Відні. По-друге, передбачалося проведення регулярних зустрічей усіх країн — учасниць НБСЄ для обміну думками та інфор­мацією щодо ходу переговорів про звичайні збройні сили в Європі. По-третє, результати переговорів мала розглянути наступна зустріч НБСЄ в Гельсінкі (1992 р.).

Таким чином, рішення Віденської зустрічі дали життя процесові контролю та скорочення звичайних збройних сил в Європі, який і сьогодні реалізується в рамках ОБСЄ.

Значним результатом Віденської зустрічі став розвиток «людського виміру» гельсінкського процесу. Поняття людського виміру було визначено як сукупність зобов'язань країн — учасниць НБСЄ відносно поваги усіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми та інших питань гуманітар­ного характеру.

В ході Віденського форуму вдалося подолати давні супе­речки щодо пріоритетності тих чи інших прав та дійти згоди в тому, що «усі цивільні, політичні, економічні, соціальні, , культурні та інші права і свободи мають першочергове значення». Концептуально новим елементом стало положення - про право громадян індивідуально або разом з іншими робити свій внесок у боротьбу за права людини. Іншим суттєвим моментом стала домовленість про свого роду заходи довіри у гуманітарній сфері — створення механізму обміну інфор­мацією, думками, запитами, проведення зустрічей та кон­сультацій (так званого віденського механізму) у зв'язку з реалізацією зобов'язань, пов'язаних з людським виміром НБСЄ. При цьому процедура консультацій мала обов'яз­ковий характер. Країна, якій було направлено відповідний запит, мусила дати відповідь протягом 10 днів.

Віденський документ передбачав значне розширення контактів між громадянами країн-учасниць, спрощення порядку виїзду та в'їзду на їхню територію, забезпечення широкого обміну та поширення всіх видів інформації, в тому числі радіо- та телеінформації, покращення умов діяльності іноземних журналістів, сприяння співробітництву та обміну в галузі культури й освіти, створенню культурних центрів та інститутів, співробітництву між університетами, науково-дослідницькими закладами та розвитку особистих контактів між діячами культури, науки та освіти.

Важливим досягненням Віденської зустрічі стало рі­шення про скликання Конференції з людського виміру НБСЄ, яка мала провести три наради: у Парижі (травень— червень 1989 р.), у Копенгагені (червень 1990 р.) та (що було неможливим ще декілька років тому) у Москві (вересень— жовтень 1991 р.). Запропонований механізм дав змогу у подальшому швидко просуватися на шляху нормотворення у сфері прав людини, формувати інститути та інструменти захисту цих прав, утілювати в життя задекларовані принципи й цінності.

ДОГОВІР ПРО ЗВИЧАЙНІ ЗБРОЙНІ СИЛИ В ЄВРОПІ

Згідно з рішеннями Віденської зустрічі 9 березня 1989 р. у сто-'лиці Австрії розпочалися два па­ралельні переговорні процеси: переговори 35 країн — учасниць НБСЄ про заходи зміцнення довіри й безпеки, а також переговори 23 країн ОВД і НАТО про звичайні збройні сили в Європі.

Переговори 35 країн проводилися у відповідності з мад­ридським мандатом. По суті вони були продовженням Сток­гольмської конференції і мали на меті розробку нового пакету взаємодоповнюючих заходів зміцнення довіри та безпеки в Європі. Роботі переговорів сприяло проведення семінару з військових доктрин (січень—лютий 1990 р.), який був при­свячений питанням дислокації, структури та діяльності зви­чайних збройних сил на Європейському континенті.

17 листопада 1990 р. країни-учасниці (34 країни — у зв'язку з об'єднанням Німеччини) прийняли Віденський документ, який практично замінив документ Стокгольмської конференції. Він передбачав такі нові заходи зміцнення до­віри й безпеки:

щорічний обмін інформацією про структуру, чисельність та дислокацію збройних сил, озброєння, плани закуповування військової техніки, а також про військові бюджети;

механізм консультацій та співробітництва стосовно не­звичайної військової діяльності. Цей механізм ставав інстру­ментом Віденського центру із запобігання конфліктів (ЦЗК);

угоду про повідомлення та прояснення небезпечних інци­дентів військового характеру (наприклад авіакатастроф);

домовленість про створення системи прямого зв'язку між країнами-учасницями з метою термінового переданий важ­ливих повідомлень у сфері контролю над озброєнням.

Новий пакет суттєвих заходів зміцнення довіри й безпеки став практичним кроком на шляху реалізації концепції вій­ськової відкритості, транспарентності та передбачуваності у військовій сфері, зміцнював довіру між усіма країнами — учасницями НБСЄ.

Найбільш відчутним проявом кардинальних перемін на Європейському континенті стала підготовка та підписання 19 листопада 1990 р. в Парижі Договору про звичайні збройні сили в Європі. За одну годину офіційної церемонії під­писання Договору в Єлисейському палаці на знищення було приречено десятки тисяч одиниць озброєнь та військової техніки — більше, ніж у будь-якій битві в історії людства. Договір став безпрецедентним і у плані територіального охоп­лення та жорстких заходів контролю. «Холодна війна», яка сорок років панувала в Європі, втрачала свою матеріальну базу.

В основі Договору лежить зобов'язання двох груп держав Заходу та Сходу (нагадаємо, що переговори у Відні велися на блоковій основі) скоротити свої звичайні озброєння таким чином, щоб колективні верхні рівні для кожної із груп держав не перевищували: бойові танки — 20 тис. одиниць; бойові броньовані машини — ЗО тис. одиниць; артилерійські системи (калібр 100 мм і вище) — 20 тис. одиниць; бойові літаки — 6,8 тис. одиниць; ударні вертольоти — 2 тис. одиниць.

Одночасно встановлювалася максимальна квота для кож­ної країни, яка коливалася від 33,3 % для танків і броньованих машин до 37,8 % для бойових літаків. Таким чином, у Радянського Союзу мало залишитися не більше 13,3 тис. танків, 20 тис. броньованих машин, 13,7 тис. артилерійських систем, 5150 бойових літаків та 1,5 тис. ударних вертольотів. Слід зазначити, що на завершальному етапі переговорів проб­лема максимальної квоти для однієї країни була найгострішою. Міністерство оборони СРСР вимагало встановити таку квоту на рівні 40 %. У цьому питанні Радянський Союз опинився наодинці і не знайшов підтримки ні на заході, ні на сході Європи. Проблему вдалося вирішити лише під час вересневої 1990 р. зустрічі міністра закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе та державного секретаря США Дж. Бейкера у Нью-Йорку.

Весь Європейський регіон «від Атлантики до Уралу» був поділений на чотири зони: перша зона («Центральна Єв­ропа») охоплювала Німеччину, країни Бенілюксу, Польщу, Угорщину, Чехословаччину; друга зона поширювалася на Данію, Велику Британію, Францію, Італію і територію за­хідних військових округів СРСР — Прикарпатського, Біло­руського, Прибалтійського та Київського; третя зона (так званий тиловий район) включала Іспанію, Португалію, території Московського та Приволзько-Уральського військових округів СРСР. Нарешті, була виділена «флангова зона», до І якої входили Ісландія, Норвегія, Греція, Туреччина, Болгарія та Румунія, а також території Ленінградського, Одеського, і Північнокавказького та Закавказького військових округів СРСР.

Договір установлював досить жорстку квоту для зони Центральної Європи з метою зменшити концентрацію оз­броєнь у «перших стратегічних ешелонах» можливого протистояння. Це компенсувалося відповідними послабленнями для флангової зони.

Кількість озброєнь, яка підлягала — скороченню, обчислювалась як різниця між їх офіційно оголошеною наявністю на момент підписання договору та визначеними груповими лімітами і сягала 50 тис. одиниць. Так, скороченню підлягали понад 19 тис. танків та 19 тис. броньованих машин. Дві третини скорочень припадало на країни ОВД, насамперед на Ра­дянський Союз. За оцінками західних експертів, для належ­ного виконання Договору ці країни мали скоротити значно більшу кількість озброєнь. Але Радянський Союз вдався до кроків, що суперечили духові та букві Договору. Напередодні його підписання з європейської частини країни було виведено за Урал 57 300 одиниць озброєнь, що підлягали скороченню, а також перепорядковано частину сухопутних з'єднань Військове-Морському Флотові, аби на них не поширювались умови Договору.

Істотні скорочення торкалися і країн Заходу. Так, квоти роззброєння Німеччини досягли 44— 55 % у різних категоріях озброєнь. Кількість танків скорочувалася з 7 тис. до 4166 одиниць, броньованих машин — з 9,5 тис. до 6154. Важливою складовою Паризького договору стало зобов'я­зання уряду ФРН скоротити збройні сили об'єднаної Ні­меччини до 370 тис. осіб. Таким чином, військовий потенціал Німеччини зменшувався удвоє порівняно із сукупним потенціалом ФРН та НДР до об'єднання.

Договір установлював, що процес скорочення озброєнь триватиме 40 місяців і проходитиме в три етапи: на першо­му скорочується 25 % озброєнь, на другому — 60 %, на третьому — 100 %. Скорочення відбувається шляхом зни­щення, переобладнання для невійськових цілей (це стосувалося танків та броньованих машин), розміщення у стаціонарній експозиції, використання в якості наземних цілей або у процесі навчання.

З метою виконання Договору передбачалося запровадити регулярний обмін інформацією та жорстку систему контро­лю. Встановлювалася широка система інспекцій на місцях без права відмови під час усього процесу скорочення оз­броєнь, а також протягом 24 місяців після його завершення. Лише на перших двох етапах скорочення було здійснено 1279 інспекційних поїздок.

Час, який минув від підписання Договору до початку його чинності, виявився більш тривалим, ніж час підго­товки самого Договору. Розпуск ОВД та розпад СРСР докорінним чином змінили стратегічну ситуацію в Європі. Розпочався процес пристосування Договору ЗЗСЄ до нових військово-політичних реалій. Введення в дію Договору стало можливим лише після розподілу квоти колишнього Радянського Союзу між його наступниками — Росією, Україною, Білоруссю, Молдовою, Грузією, Вірменією та Азербайджаном — у травні 1992 р. Процес скорочення озброєнь розпочався у листопаді 1992 р. і завершився у листопаді 1995 р. Вже на перших двох етапах (1992— 1994 рр.) учасниками Договору було скорочено більше 35 тис. одиниць озброєння.

Підписання та реалізація Договору про ЗЗСЄ створювало реальні передумови демонтажу біполярної конфронтаційної моделі безпеки, яка складалася десятиліттями в Європі та базувалася на військовій потузі. Рівновага сил від Атлантики до Уралу на низькому рівні, механізм роззброєння та ефек­тивного контролю стали суттєвими військово-політичними складовими пошуку нової загальноєвропейської структури безпеки.

Учасники Паризької наради НБСЄ погодилися, що не пізніше 1992 р., після наступної, Гельсінкської, зустрічі НБСЄ, мають розпочатися нові переговори з роззброєння та зміцнення довіри і безпеки, які будуть відкриті для усіх країн — учасниць гельсінкського процесу.

ПАРИЗЬКА НАРАДА НБСЄ. ПАРИЗЬКА ХАРТІЯ ДЛЯ НОВОЇ ЄВРОПИ

Демократичні революції в краї­нах Центральної та Східної Європи, падіння Берлінського муру та об'єднання Німеччини стали етапними подіями процесу розвалу ялтинсько-потсдамської системи європейського порядку, завершення «холодної війни» та розколу Європи на антагоністичні табори. Ці події гостро поставили питання про забезпечення стабільності на континенті.

Стрімка зміна ситуації в Європі не залишилася без від­повіді як на Сході, так і на Заході. Ще у 1989 р. Радянський Союз виступив з ініціативами скликання нового загаль­ноєвропейського саміту НБСЄ, підготовки Договору між НАТО і ОВД, а також зміцнення та інституціалізації гельсінкського процесу. У Москві виходили з необхідності син­хронізувати процес об'єднання Німеччини з формуванням нової структури безпеки в Європі. Зі свого боку США, Франція, ФРН, Італія, Велика Британія та інші західні країни внесли суттєвий вклад в переосмислення перемін на Євро­пейському континенті та вироблення стратегії на майбутнє. Важливим кроком у цьому напрямі стала Лондонська дек­ларація країн НАТО (червень 1990 р.), яка виявила готовність Альянсу до глибокої трансформації цієї організації. Зокрема, була висловлена готовність підготувати спільну декларацію про відмову від агресії між країнами — членами НАТО і ОВД; успішно завершити переговори про скорочення звичайних збройних сил в Європі; розпочати інституціалізацію гельсінкського процесу.

Спільне бажання європейських країн знайти відповідь на виклики бурхливого часу прискорило підготовку до нової загальноєвропейської зустрічі у верхах. Уже в липні 1990 р. у Відні розпочав роботу підготовчий комітет саміту, який було вирішено провести у Парижі.

Нарада глав держав та урядів 34 країн — учасниць НБСЄ тривала з 18 по 21 листопада 1990 р. У французькій столиці був прийнятий безпрецедентний для європейської політики пакет документів та рішень: Паризька Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22 країн Варшавського Договору та НАТО, Договір про звичайні збройні сили в Європі. Був підтверджений Віденський документ про заходи зміц­нення довіри та безпеки. У контекст паризьких рішень органічно вписувався і Договір про остаточне врегулю­вання стосовно Німеччини, який було підписано в Москві 12 вересня 1990 р.

Наріжним документом Наради стала Паризька Хартія для нової Європи, яка констатувала: «Ера конфронтації та роз­колу Європи завершилася. Ми заявляємо, що віднині наші відносини будуватимуться на взаємній повазі та співробіт­ництві». 34 країни — учасниці НБСЄ дійшли згоди та зафіксували єдині принципи європейського життя: демо­кратія, заснована на правах людини і основних свободах; розвиток через економічну свободу та соціальну справед­ливість; однакова безпека для всіх.

Уперше в історії гельсінкського процесу заключний документ розпочинався з проблематики прав людини, де­мократії та верховенства закону. В ньому зафіксовано зобов'язання країн-учасниць будувати, консолідувати та зміцнювати демократію як єдину форму правління в країнах — учасницях НБСЄ. Підкреслювалося, що в основі демократії лежить повага до людської особистості та до верховенства закону; демократія має представницький та плюралістичний характер.

Важливим положенням Хартії стала формула: «Безпека є неподільною, і безпека кожної країни-учасниці нерозривно пов'язана з безпекою всіх інших». При цьому особливо наголошувалося, що у сфері безпеки за кожною країною залишається свобода вибору, яка має поважатися іншими країнами. Учасники Наради визнавали, що такі обов'язки держав, як утримання від погрози силою або застосування сили, з одного боку, та мирне врегулювання спорів — з ін­шого, є суттєвими та взаємодоповнюючими факторами зміц­нення міжнародного миру і безпеки.

Як спільну мету вперше було проголошено розвиток ринкової економіки, забезпечення стійкого економічного зростання, соціальної справедливості та зайнятості. Зазнача­лося, що економічне співробітництво, засноване на ринковій економіці, є істотним елементом відносин між країнами, який сприятиме будівництву процвітаючої та єдиної Європи.

Паризька Хартія поклала початок процесу інституціалізації НБСЄ. Було прийнято принципове рішення про створення відпо­відних інститутів та структур Наради. Насамперед мова йшла про триступеневий механізм регулярних політичних консультацій: зустрічі у верхах; засідання Ради міністрів закордонних справ як центрального форуму політичних консультацій; Комітет старших посадових осіб. У Празі створювався Секретаріат НБСЄ, у Відні — Центр із за­побігання конфліктів, у Варшаві — Бюро зі свободних виборів. Передбачалося заснування Парламентської асамб­леї НБСЄ.

Ще одним важливим документом паризького пакету стала Спільна декларація 22 держав. Вона засвідчила подолання блокового менталітету. Запропонована Радянським Союзом у формі Договору між НАТО і ОВД, вона врешті постала як багатостороння угода суверенних держав. 22 країни — учас­ниці ОВД та НАТО проголошували, що «в нову епоху, що відкривається в європейських відносинах, вони більше не є супротивниками і будуватимуть нові відносини партнерства та простягають один одному руку дружби». Політичне і психологічно Декларація руйнувала «образ ворога», який панував у Європі більше 40 років «холодної війни».

Спільна декларація підтверджувала запевнення в утри­манні від застосування сили проти територіальної ціліс­ності або політичної незалежності будь-якої країни, від­мову від спроб змінити чинні кордони збройним шляхом. Фактично мова йшла про своєрідний багатосторонній пакт про ненапад.

Важливим положенням стала теза про право будь-якої країни бути або не бути учасницею союзних договорів. Це сприяло трансформації військово-політичної ситуації в Європі, вносило стабільність у процес розпуску Варшавсько­го Договору.

Результати Паризького саміту продемонстрували, що в період закінчення «холодної війни» та народження нової системи європейських відносин, у період гострих соціальних катаклізмів та проявів нестабільності країни Сходу й Заходу виявили здатність до енергічних і нестандартних дій з метою стабілізації ситуації та плавного, еволюційного переходу до нового європейського порядку в мирних умовах, а не через війни та конфлікти, як це бувало в минулому. Не остання роль у цих зрушеннях належить гельсінському процесові. Як підкреслювалось у Паризькій Хартії – хоробрість чоловіків і жінок, сила волі народів та міць ідей гельсінського Заключного акта відкрила нову епоху демократії, миру та єдності в Європі.