59. ЗП УНР 1917 – 1921 рр.

 

Зовнішня політика Центральної Ради  (березень 1917- квітень 1918р.)

Попри  значні труднощі, пов'язані зі становленням  української державності періоду Центральної  Ради, саме в цей час закладалися основи української зовнішньої по­літики та дипломатії, саме в цей час незалежна Україна зробила низку важливих кроків, котрі стосувалися роз­будови національної зовнішньополітичної слу­жби, активної участі України в тогочасних міжнародних відносинах. Дотримання керів­ництвом ЦР курсу на політичну автономію України у складі федеративної Росії, звичай­но, гальмувало самостійний вихід нашої дер­жави на міжнародну арену. Однак навіть за цих умов було зроблено чимало.

Як уже зазначалося, певні зовнішньополі­тичні повноваження були покладені на сек­ретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включи­тися у міжнародну діяльність в рамках бо­ротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія рес­публіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансфор­мується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запро­вадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укла­дення Брестської угоди з Центральними державами Укра­їна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зов­нішньополітична залежність України від австро-німець­кого блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Значну увагу уряд УНР приділяв організації кон­сульської служби. МЗС виробило проект закону, який визначав компетенцію та структуру консульських установ України, їх планувалося запровадити в державах Цен­трального блоку, нейтральних європейських країнах, а також на території колишньої Російської імперії в місцях компактного проживання українців.

Ці плани, однак, урядом УНР повною мірою не були реалізовані. І все ж саме за Центральної Ради, восени 1917 р., в Києві з ініціативи професора М. Туган-Барановського постала поважна наукова громадська інсти­туція — Українське товариство економістів. На його базі було створено Консульські курси — перший навчаль­ний заклад, який розпочав підготовку консульських пра­цівників. У 1918р, за активної участі академіка А. Крим­ського в Києві почав працювати Близькосхідний інститут, у складі якого відкрито консульський факультет.

Керівництво зовнішніми справами УНР доби Цент­ральної Ради в якості генерального секретаря міжнарод­них справ, міністра закордонних справ і державного секретаря закордонних справ відповідно здійснювали О. Шульгин, В. Голубович, М. Любинський.

 

Україна за гетьманства П.Скоропадського (квітень – грудень 1918р.).

В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Ро­сії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори про­ходили в Брест-Литовську. Ні­меччина запросила і представників Цент­ральної Ради, делегацію якої очолив В. Го­лубович.

Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми со­юзниками сприяти примиренню Москви та Ки­єва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угор­щині 1 млн. тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеч­чина та Австро-Угорщина обіцяли Україні вій­ськову допомогу.

Через два місяці після брестських пере­говорів Україна була звільнена від більшо­вицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники ви­магали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть про-більшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарешту­вати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньо­політичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ста­вало дедалі сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. де­легатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче за­суджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власно­сті на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне об­рали на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках прак­тично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна ста­ла називатися Українською Державою. Гетьман опри­люднив два програмних документи — « Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий держав­ний устрій України». У сфері соціальної політики ста­вилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені держав­ний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культур­не будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засно­вано Київський інститут удосконалення лікарів як ліку­вально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.

 

Зовнішня політика та дипломатія уряду П.Скоропадського.

Без перебільшення можна ствер­джувати, що жодна інша влада всього періоду українських виз­вольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки  зробив  гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зо­внішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що ви­никли на теренах імперії Романових. Здійс­нювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Но­вий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики ге­тьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній під­готовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвар­дійських сил, ні лідерів більшості українських політич­них партій. Провідні держави світу замість реальної до­помоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення за­лежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опо­зиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві вер­ховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти ге­тьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі до­сягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключ­ного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбувалося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з по­ловиною місяців 1918 р.

 Директорія оголосила про відновлення  Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий  парад. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням  В. Чехівського, пред­ставника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщи­цької землі селянам без викупу. Вища зако­нодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформо­ваному з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення Ге­тьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне ото­чення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на південному сході — російська Добро­вольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшо­виків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, ви­ступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою україн­ською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова ви­ступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюцій­ності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські части­ни, сформовані ще за гетьмана для оборони від біль­шовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно ого­лошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме

контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Ре­альної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіця­нки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роз­дроблення національно-визвольного руху. Україну охо­пив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загар­бник — Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні - Харків та Ка­теринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь, 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські вій­ська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — денікінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний дого­вір, за яким українські війська зупинялися на лінії Ва­силькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між ра­дянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже на­лаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР при­йняло рішення про перехід до партизанських форм бо­ротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і ко­муністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне По­лісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радян­ської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив пе­ребування на території Польщі антибільшовицьких ор­ганізацій. Таким чином. Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

 

Зовнішня політика та дипломатія Директорії.

3 огляду зовнішньої політики та дипломатії Директорія УНР, мо­жливо, опинилася в іще важчому становищі, ніж Центральна Рада та гетьманат. Це був період, коли пік визвольних змагань уже ми­нув, коли тиск на Україну з боку більшови­цької Росії ставав дедалі сильнішим. Що ж стосується західних країн, то вони практично не надавали допомоги українській справі, оскільки в їхній політиці місця для незалежної, суверенної Української держави просто не було. В такій ситуації і мали діяти дипломати Директорії.

Провідними напрямами зовнішньої політики та дип­ломатії Директорії УНР були взаємини з радянською Росією, Польщею, участь у процесі повоєнного мирного врегулювання. Долаючи труднощі, уряд докладав чимало зусиль для розширення зовнішньополітичної присутності України за кордоном. Збагатилася номенклатура типів закордонних установ: посольства, надзвичайні диплома­тичні місії, військово-дипломатичні місії, місії з репат­ріації, делегації до міжнародних форумів та організацій. Зберігалися й призначені гетьманом посольства. Серед тимчасових дипустанов УНР слід згадати делегацію на Паризьку мирну конференцію, делегації на переговори з Польщею, місії до Ліги Націй тощо. З ініціативи уряду проводилися наради з головами українських диплома­тичних місій (Карлсбад, 1919 р., Відень, 1920 р.). Ва­жливою складовою зовнішньополітичної діяльності Ди­ректорії УНР було інформування міжнародної спільноти про українську справу, її зміст, проблеми та перспективи.

Одним із серйозних недоліків діяльності Директорії у сфері міжнародних відносин було те, що вона надмірно ідеологізувалася, міжпаргійні незгоди й суперечки пе­реносилися на зовнішньополітичний терен, а належність до тієї чи іншої партії ставала чи не головним критерієм добору кадрів. Керівниками зовнішньополітичного відом­ства УНР доби Директорії були В. Чехівський, К. Мацієвич. В. Темницький, А. Лівацький.