48. Інтервенція США в Індокитай та її наслідки.

3 утворенням Національного фронту визволення Південного В'єтнаму розпочався новий етап боротьби південно-в'єтнамського народу за свободу і незалежність, який вніс суттєві зміни в питання про об'єднання В'єтнаму. По-перше, вже не було можливості визначити конкретні строки об'єднання, тому програмні документи Національного фронту визволення Південного В'єтнаму передбачали лише поетапно вирішення питання шляхом переговорів. По-друге, для початку переговорів між Північчю й Півднем про об'єднання необхідно було, щоб Південний В'єтнам став суверенною, незалежною країною з коаліційним урядом на чолі.

Така перспектива суперечила задумам як сайгонського режиму, так і Вашингтона, який за всяку ціну намагався зберегти свої позиції у В'єтнамі, добитись увічнення розколу країни, перетворення Південного В'єтнаму, поряд з Південною Кореєю, у військовий плацдарм на материковій частиш азіатського континенту для придушення національно-визвольного руху в усій Південно-Східній Азії. В досягненні цих цілей роль ударної сили Вашингтон відводив армії сайгонського режиму. З осені 1961 р. США розпочали швидке нарощування чисельності й бойової оснащеності американської армії в Південному В'єтнамі, створили там штаб американського командування з надання воєнної допомоги сайгонському режимові. Цьому штабові фактично підпорядковувалася сайгонська армія, що було розцінене в урядових колах ДРВ як воєнне втручання США в Південному В'єтнамі.

В серпні 1964 р. США здійснили збройну провокацію в територіальних водах ДРВ — Тонкінській затоці — з метою створити привід для поширення американської агресії на територію ДРВ. Група військових кораблів 7-го флоту США, вийшовши з японських портів, наблизилась до берегів ДРВ і почала обстрілювати її територію, мотивуючи свої дії умисним нападом на них торпедних катерів ДРВ. 5 серпня президент США Л. Джонсон підтвердив американську версію подій у Тонкінській затоці й віддав наказ ужити «відповідних заходів». Такими заходами стали нальоти американських літаків на територію ДРВ, що розпочалися в той самий день. 7 серпня 1964 р. американський конгрес ухвалив «тонкінську резолюцію», яка надала президентові США право необмеженого використання американських збройних сил у Південно-Східній Азії й започаткувала пряму агресію США у В'єтнамі. Таким чином, США відшукали привід для нарощування збройних сил у Південному В'єтнамі, поширення повітряної війни на територію ДРВ і Лаосу та втручання у внутрішні справи Камбоджі.

В 1965 р. Вашингтон розв'язав війну проти В'єтнаму, а згодом проти Лаосу й Камбоджі. Ця "локальна" війна, безпосередньою метою якої було збереження і зміцнення американських позицій у Південному В'єтнамі, стала разом з тим спробою здійснити воєнними засобами далекосяжні плани «глобальної стратегії» США. На Півдні В'єтнаму діяв півмільйонний американський експедиційний корпус, оснащений найновішою бойовою технікою, Північ В'єтнаму піддавалась інтенсивним бомбардуванням з повітря і моря. Розпочинаючи неоголошену війну проти ДРВ, США намагались придушити прагнення в'єтнамського народу до незалежності й об'єднання країни, змусити ДРВ відмовитись від підтримки визвольного руху в Південному В'єтнамі.

Агресія США у В'єтнамі спричинила утворення в Південно-Східній Азії небезпечного вогнища напруженості, що тривалий час ускладнювало всю міжнародну обстановку. Після того як США розв'язали агресивну війну проти ДРВ, національно-визвольна війна на Півдні злилась з війною в'єтнамського народу на захист батьківщини на Півночі й набрала загальнонаціонального характеру. Відбиття американського вторгнення стало першочерговим завданням для всього в'єтнамського народу. Вже на початку червня 1965 р. близько 1 млн. в'єтнамців виявили добровільне бажання зі зброєю в руках боротись проти американської агресії.

Вживши енергійних заходів з евакуації великих промислових підприємств у сільську місцевість, уряд ДРВ забезпечив випуск основних видів продукції. Особлива увага приділялася підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва й місцевої промисловості. Був взятий курс на досягнення самозабезпеченості кожної провінції Північного В'єтнаму в задоволенні потреб оборони, виробництва, населення. Всі ці заходи дали змогу ДРВ не тільки вистояти в жорстокій боротьбі, а й зберегти стабільний рівень сільськогосподарського та промислового виробництва, підвищувати свою обороноздатність і надавати допомогу національно-визвольним силам Півдня В'єтнаму. Важливим фактором моральної Й матеріальної підтримки ДРВ слугувала допомога СРСР та інших соціалістичних країн. Радянський Союз надсилав до В'єтнаму все, в чому відчували потребу в’єтнамські економіка й оборона, в'єтнамський народ. Завдяки поставкам сучасного озброєння з СРСР та інших дружніх країн відбувалося технічне переоснащення В'єтнамської народної армії. В'єтнамські війська перетворювались на сучасну армію, здатну протистояти американській агресії, відбивати нальоти американської авіації.

Внаслідок успіхів визвольних сил Південного В'єтнаму, які спирались на підтримку й допомогу Північного В'єтнаму, СРСР, інших країн та співчуття світової громадськості, збройна інтервенція США в Південному В'єтнамі зайшла на кінець 60-х років у глухий кут. Зазнала краху й американська тактика «в'єтнамізації» війни, сутність якої полягала в проведенні принципу «азіати проти азіатів», цебто намаганні змусити врешті-решт «в'єтнамців боротись проти в'єтнамців».

Успішно відбиваючи удари агресора, ДРВ і національно-визвольні сили Південного В'єтнаму вели активну дипломатичну боротьбу за припинення бомбардувань Північного В'єтнаму, виведення іноземних військ із Південного В'єтнаму, справедливе врегулювання у В'єтнамі на основі неухильної поваги законних інтересів і невід'ємних прав його народу, без будь-якого зовнішнього втручання. Малося на увазі, що питання об'єднання В'єтнаму повинне бути вирішене мирним шляхом у відповідності з волевиявленням населення обох його частин. Необхідно підкреслити, що в прийнятій в 1967 р. новій програмі Національного фронту визволення Південного В'єтнаму відзначалось, що до об'єднання країни Південний В'єтнам буде протягом певного часу існувати як незалежна держава. В червні 1969 р. був утворений Тимчасовий уряд Республіки Південний В'єтнам, який відіграв важливу роль в організації відсічі агресії США на Півдні країни, в мобілізації міжнародної підтримки визвольної боротьби південно-в'єтнамського народу. Одним з перших (13 червня 1969 р.) цей уряд визнав СРСР.

Поєднання зусиль ДРВ і Республіки Південний В'єтнам на воєнному, політичному й дипломатичному фронтах відкрило шлях до переговорів з урегулювання у В'єтнамі. Ще в листопаді 1968 р. США мусили оголосити про припинення всіх воєнних дій і початок переговорів з ДРВ і Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму. Переговори були тривалими і складними.

З кінця березня 1972 р. національно-визвольні сили Південного В'єтнаму добилися значних перемог, які змінили стратегічну ситуацію і завдали серйозної поразки політиці «в'єтнамізації». 20 жовтня 1972 р. уряди ДРВ і США досягли угоди про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода, яку обидві сторони домовились підписати ЗІ жовтня 1972 р., відповідала реальній обстановці в Південному В'єтнамі, гарантувала основні національні права в'єтнамського народу й право південно-в'єтнамського народу на самовизначення. Проте через позицію Вашингтона мирна угода не була підписана до кінця 1972 р., а агресивна війна США у В'єтнамі набрала ще жорстокішого характеру.

Агресивна політика США в Індокитаї викликала енергійний протест в ООН. В січні 1973 р. 40 країн—членів ООН, що не приєдналися, виступили зі спільною заявою, в якій рішуче засуджувались безпрецедентні за інтенсивністю і варварством бомбардування В'єтнаму Сполученими Штатами, спрямовані на те, щоб залякати народ Північного В'єтнаму й нав'язати в'єтнамському народові своє рішення проблеми. Глибоке занепокоєння погіршенням ситуації у В'єтнамі висловив Генеральний секретар ООН К. Вальдхайм, який засудив бомбардування В'єтнаму й закликав припинити всі акти насильства, що можуть перешкодити успіхові переговорів.

У підсумку стратегія ДРВ і Республіки Південний В'єтнам у поєднанні з воєнними й політичними успіхами визвольних сил Південного В'єтнаму, перемога у відбитті американської агресії проти Північного В'єтнаму, а також широка міжнародна підтримка забезпечили умови для укладання Угоду про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода була підписана в Парижі 27 січня 1973 р. представниками ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США та сайгонського режиму.

Угода передбачала припинення вогню на всій території В'єтнаму, виведення американських та інших іноземних військ із Південного В'єтнаму, гарантувала повагу США до незалежності, суверенітету, єдності й територіальної цілісності В'єтнаму, відмову США від втручання у внутрішні південно-в'єтнамські справи, політичне врегулювання в Південному В'єтнамі шляхом переговорів між двома південно-в'єтнамськими сторонами, створення Ради національного примирення і злагоди, організацію вільних демократичних виборів, здійснення мирними засобами поетапного об'єднання В'єтнаму на основі консультацій та угод між Північним і Південним В'єтнамом без втручання іззовні. США взяли зобов'язання зробити внесок у відновлення знекровленої війною економіки В'єтнаму.

Важливу роль у справі підкріплення Паризької угоди відіграла Міжнародна конференція з В'єтнаму, яка відбулася 26 лютого — 2 березня 1973 р. в Парижі. В конференції брали участь представники ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції, Великобританії, КНР, Угорщини, Польщі, Канади, Індонезії та Генеральний секретар ООН. Конференція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до відома Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись поважати й беззастережно виконувати їх.

Підписання Паризької 1973 р. угоди з В'єтнаму створювало якісно нову обстановку у В'єтнамі й означало найбільшу воєнну поразку Вашингтона за всю історію Сполучених Штатів. Відрядивши до В'єтнаму 600-тисячний (включаючи військових п'яти країн-союзниць) експедиційний корпус, скинувши 7 млн. 850 тис. т бомб на його територію і витративши 352 млрд. доларів, США не добились перемоги в цій найтривалішій, найжорстокішій неоколоніальній війні. Ця війна стала важким випробуванням і для Північного В'єтнаму, і він його витримав, спираючись на підтримку й допомогу дружніх держав.

З підписанням Паризької угоди ДРВ отримала можливість приступити до відбудови народного господарства. Вона продовжувала курс на створення мирного, об'єднаного й демократичного В'єтнаму. ДРВ надавала всебічну допомогу визвольним силам Південного В'єтнаму, де так і не встановився мир. Після підписання Паризької угоди сайгонський режим за підтримки США переозброїв свою армію, здійснював курс на захоплення всіх визволених районів, проводив політику придушення прав і свобод південно-в'єтнамського населення. Все це не могло не викликати зростання визвольної боротьби, могутня хвиля якої змила сайгонський режим. 30 квітня 1975 р. він був повалений. Контроль над усією південно-в'єтнамською територією перейшов до Тимчасового революційного уряду, який став спадкоємцем Національного фронту визволення Південного В'єтнаму у внутрішній і зовнішній політиці.

В період з 15 по 21 листопада 1975 р. в Хошіміні працювала Політична консультативна конференція представників Півночі й Півдня В'єтнаму з питань об'єднання країни. На ній були досягнуті домовленості про проведення в усій країні загальних виборів до Національних зборів, які мали визначити державну систему, обрати керівні органи єдиного В'єтнаму. Такі вибори відбулися 25 квітня 1976 р. 2 липня перша сесія Національних зборів ухвалила рішення про об'єднання Демократичної Республіки В'єтнам і Республіки Південний В'єтнам і проголосила утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ). Створення СРВ стало видатною віхою в тривалій боротьбі в'єтнамського народу за свободу й незалежність, започаткувало якісно новий етап у його багатовіковій історії.

Свою міжнародну діяльність СРВ спрямувала на забезпечення сприятливих зовнішніх умов для щонайшвидшого заліковування ран багаторічної війни, відновлення й розвитку економіки, створення передумов для гармонійного розвитку в'єтнамського суспільства. В комплексі зовнішньополітичних завдань СРВ пріоритетне місце посідали питання зміцнення й розвитку відносин з сусідніми країнами та країнами соціалістичної співдружності. Радянські позиції у В'єтнамі особливо зміцніли в середині 1978 р., коли він став членом Ради економічної взаємодопомоги. З листопада 1978 р. в Москві був підписаний радянсько-в'єтнамський Договір про дружбу й співробітництво, в межах якого сторони зобов'язалися неухильно розвивати політичні відносини й поглиблювати всестороннє співробітництво на основі взаємної поваги державного суверенітету й незалежності, рівноправності й невтручання у внутрішні справи одна одної. Радянська економічна допомога зміцнила експортний сектор в'єтнамської економіки, а військова — стимулювала в'єтнамські гегемоністські амбіції в Індокитаї.

Прикриваючись заявами про необхідність захисту територіальної цілісності В'єтнаму від посягань полпотівського режиму і «братню» допомогу камбоджійському народові в його боротьбі проти цього режиму, В'єтнам здійснив у січні 1979 р. воєнну інтервенцію в Камбоджу. СРСР підтримав цю акцію В'єтнаму й навіть намагався переконати Китай та країни АСЕАН, що гегемонія В'єтнаму в Індокитаї є доконаним фактом, як і військова присутність Москви в цьому регіоні. Країни АСЕАН були дуже занепокоєні зростаючою радянською військово-морською присутністю в Південно-Східній Азії, і деякі з них, зокрема Малайзія, Таїланд, Індонезія та Філіппіни, відхилили прохання Москви надати право заходу в їхні порти для ВМС СРСР. Унаслідок підтримки незаконних акцій В'єтнаму в Камбоджі Москва не тільки опинилася в надто складній ситуації в Південно-Східній Азії, а й певною мірою потрапила в міжнародну ізоляцію.

Відповіддю КНР на інтервенцію В'єтнаму в Камбоджі став напад Китаю на північні в'єтнамські провінції з метою «дати урок за утиски в'єтнамськими властями населення китайського походження, за дрібні й великі провокації на спільному кордоні, за претензії на китайські території, такі як острови Спратлі й Парасельські». В агресії проти В'єтнаму була задіяна 600-тисячна армія Китаю. Китайсько-в'єтнамська війна, обмежена в просторі й часі (північні провінції, 17 лютого — 3 березня), завдала економіці В'єтнаму збитків на мільярд доларів і забрала з обох сторін життя десятків тисяч солдатів та офіцерів. В'єтнамсько-китайський кордон на десятки років перетворився на небезпечне вогнище військової напруженості. Порушення кордонів повітряного простору літаками, перестрілки, у тому числі й з важкої артилерії, стали тут звичайним явищем.

Після нападу Китаю на В'єтнам СРСР добився найбільшого прориву в Південно-Східній Азії — права користуватися в'єтнамськими базами в Камрані й Дананзі. Проте зміцнення радянських політичних та військових позицій в Індокитаї викликало серйозне занепокоєння у Вашингтоні. У відповідь на зростання радянської присутності в Південно-Східній Азії адміністрація Р. Рейгана приступила до створення військово-морських та військово-повітряних баз у Тихому океані, що призвело до подальшого погіршення американо-радянських відносин.