27. Концептуальні засади та основні напрямки ЗП незалежної України.

Україна проводить виважену, послiдовну та цiлеспрямовану зовнiшньополiтичну дiяльнiсть, вiдповiдно, основнi напрями її зовнiшньої полiтики в цiлому залишаються незмiнними з часу проголошення незалежностi у 1991 роцi.

Україна послiдовно i неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямах зовнiшньої полiтики України", якi є концептуальним документом, на якому базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.

На даному етапi можна визначити такi три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:

· розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;

· європейська iнтеграцiя;

· багатостороння дипломатiя.

У двостороннiх вiдносинах прiоритетними є два напрями дiяльностi української дипломатiї:

• вiдносини з сусiднiми країнами;
• стосунки з стратегiчно важливими партнерами та впливовими державами свiту.

Європейська iнтеграцiя в першу чергу означає:

• подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети - iнтеграцiї України до Європейського Союзу;
• адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент;
• поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки.

В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:

• забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй;
• налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;
• активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.

NB: Додатково про постанову ВРУ

З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р., — "Про Основні напрямки зовнішньої політики України". Він визначав базові національні інтереси України та завдання її зовнішньої політики, містив засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність нашої держави.

"Основні напрямки зовнішньої політики України" чітко визначали, насамперед, фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких формулювалися принципи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики. У цьому документі підкреслювалося, що базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики є якнайповніше та якнайефективніше забезпечення національних інтересів держави.

Ці інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи.

По-перше, це стратегічні та геополітичні інтереси, які пов'язані з Гарантуванням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності.

По-друге, це економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство.

По-третє, це регіональні, субреґіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

Для забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика спрямовувалася на виконання відповідальних і складних завдань. Головним із них було утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави. Органічними складовими цього є Гарантування стабільності міжнародного становища України, збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу, захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, нарешті, поширення у світі образу України як надійного й передбачуваного партнера.

Не менш важливе значення має чітке визначення тих основних параметрів, спираючись на які держава може реалізувати свою зовнішню політику. Принципові засади зовнішньої політики України розвивали положення, визначені Актом проголошення незалежності України, іншими документами внутрішнього законодавства, й відповідали загальновизнаним нормам та принципам міжнародного права. У відповідності до цього Україна здійснює відкриту зовнішню політику й прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи при цьому залежності як від окремих держав, так і від певних державних об'єднань.

У своїх двосторонніх і багатосторонніх міжнародних відносинах наша держава керується принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи. Вона не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе, неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини та прав національних меншин.

Україна виходить з того, що в сучасних умовах дотримання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих країн. Вона сповідує принцип неподільності міжнародного миру та міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці миру. У своїй зовнішній політиці Україна відстоює підхід "безпека для себе — через безпеку для всіх".

Вона керується приматом права в зовнішній політиці, визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, вважає належним чином ратифіковані міжнародні договори частиною свого внутрішнього права, спирається в зовнішній політиці на фундаментальні загальнолюдські цінності й засуджує практику подвійних стандартів у міжнародних стосунках.

Важливими засадами, на яких реалізується зовнішня політика нашої держави, є недопущення присутності збройних сил інших держав на українській території, а також розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх чітко вираженої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН.

Україна вважає себе, нарівні з усіма колишніми радянськими республіками, правонаступницею СРСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав. Базуючись на визначальних національних інтересах та принципах, наша держава здійснює свою зовнішню політику на таких головних напрямках:

- розвиток двосторонніх міждержавних відносин;

- розширення участі в європейському регіональному співробітництві;

- співробітництво в рамках Співдружності Незалежних Держав;

- діяльність в ООН та інших міжнародних організаціях.

Кожен із цих напрямків має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами держави. Зокрема, пріоритетом у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків з прикордонними країнами; західними державами — членами ЄС та НАТО; географічне близькими країнами; державами Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки. Ці пріоритети не є абсолютними, вони не виключають встановлення та підтримання стосунків з іншими державами у випадках, коли цього вимагають національні інтереси України відповідно до принципів економічної доцільності та політичного прагматизму.

Пріоритетними функціями зовнішньої політики держави є:

- зміцнення національної безпеки;

- створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки;

- сприяння науково-технічному прогресу, розвиткові культури та освіти;

- участь у розв'язанні ґлобальних проблем;

- інформаційна діяльність;

- зв'язки з українською діаспорою.

У відповідності до цього Україна виступає за створення всеохопної міжнародної системи універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у ній базовим компонентом своєї національної безпеки. Наша держава концентрує свої зовнішньополітичні зусилля на розбудові надійних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, субрегіональному, регіональному та ґлобальних рівнях. В умовах зникнення блокового протистояння в Європі пріоритетного значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів.

Особливого значення в сучасних умовах набирає така функція зовнішньої політики, як забезпечення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки. Ефективність зовнішньополітичної діяльності має вимірюватися не лише політичними дивідендами, а й економічною віддачею. Україна виходить з того, що повномасштабні торговельні, виробничі й фінансові відносини з іншими країнами та активне співробітництво з міжнародними організаціями є важливим фактором внутрішнього економічного розвитку, прискорення науково-технічного прогресу, розвитку культури та освіти.

Одна з пріоритетних функцій української зовнішньої політики у розв'язанні ґлобальних проблем сучасності полягає в залученні міжнародної допомоги для подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

Важливим чинником зовнішньої політики України є забезпечення й задоволення національно-культурних, духовних, мовних та інших потреб і запитів етнічних українців, які проживають за кордонами України, зокрема в державах, що утворилися на геополітичному просторі колишнього СРСР, Керуючись міжнародними стандартами прав людини, Україна сприяє широкому розвитку гуманітарних та інших контактів зарубіжних українців і вихідців з України з історичною Батьківщиною.

Зважаючи на ґлобальні зміни та процеси, які супроводжують світовий розвиток, динамізацію сучасної системи міжнародних відносин, щораз більшого значення набуває інформаційна функція зовнішньої політики. За таких обставин мова йде про необхідність створення ефективної системи інформаційного захисту національних інтересів держави, що передбачає проведення активної інформаційно-аналітичної роботи, формування прихильного ставлення до України в парламентських, урядових і неурядових колах, забезпечення надійного, науково обґрунтованого прогнозування ймовірного розвитку подій та перспективних напрямків міжнародної діяльності.

В "Основних напрямках зовнішньої політики України" значну увагу приділено власне механізму здійснення зовнішньої політики. Чітко й недвозначно підкреслюється, зокрема, що держава повинна мати механізм правового, фінансового, матеріального та кадрового забезпечення для здійснення зовнішньої політики.