39.  Інтерлокальні колізії.

 

Здатність встановлювати закони у межах певної території є невід'ємною ознакою державного суверенітету. Наявність, співіснування і співробітництво суверенних дер­жав, у яких діють різні матеріальні закони, зумовлюють, своєю чергою, необхідність прийняття норм міжнародного приват­ного права (колізійних норм), які б розмежовували компе­тенцію національного й іноземних законів. Однак різні за змістом і специфікою системи матеріального права можуть діяти і в межах території однієї суверенної держави. Так, наприклад, у США підстави для розлучення різні у штатах Нью-Йорк, Каліфорнія і Невада, хоч штати і не є суверен­ними утвореннями".

Існування різних за змістом нормативних актів, що регу­люють ті самі відносини в територіальних одиницях однієї суверенної держави, є передумовою виникнення колізій особ­ливого типу — інтерлокальних або міжобласних. Питання про те, котрий із місцевих законів підлягає застосуванню, повинно вирішуватися за допомогою норм так званого інтер­локального приватного права, які мають багато спільного, а нерідко й ототожнюються з колізійними нормами МПрП.

Законодавці країн, де існує проблема міжобласних колізій, неодмінно зустрічаються з питанням: чи можна вирішити ці колізії шляхом застосування загальних норм МПрП, чи вони потребують окремого регулювання.

В останні десятиріччя XX ст. законодавство країн, в яких існують передумови для виникнення інтерлокальних колізій, характеризується встановленням однакових критеріїв для вирішення цих колізій і колізій міжнародного характеру. Інакше кажучи, спеціальне законодавство для вирішення інтерлокальних колізійних проблем майже ніде не розроб­лялося. В рамках доктрини висловлювалися різні, часом про­тилежні міркування — як про недоцільність розмежування внутрішніх і міжнародних колізій (Савіньї, Кан-Фройнд), так і про необхідність такого розподілу (Цительман, К. Малишев). Перша група авторів спирається здебільшого на ідею «міжнародної спільності», сформульовану Савіньї у другій половині XIX ст. Представники другого підходу грунтують свої висновки на різній правовій природі інтерлокальних і міжнародних колізій. Зокрема, вказується на те, що у сфері інтерлокальних колізій дуже рідко застосовується застере­ження про публічний порядок (або взагалі не застосовуєть­ся), вужчий обсяг автономії волі, інакше вирішуються про­блеми відсилання, кваліфікації тощо".

Неузгодженість поглядів у доктрині, звичайно ж, не сприяє розвиткові спеціального законодавства в галузі інтерлокаль­них колізій. Щоправда, останнім часом чіткіше розрізняють (особливо у США) норми МПрП і норми інтерлокального права. Це пояснюється, зокрема, тим, що в багатьох країнах основним засобом визначення право- і дієздатності особи визнається критерій громадянства, а не місця проживання чи перебування. Однак громадянство визначається передусім як зв'язок особи з суверенною державою, а не з її територіаль­ним підрозділом. Громадянство, таким чином, добре спрацьо­вує як формула прикріплення у відносинах між суб'єктами різних держав, а не територіальних одиниць однієї держави.

Разом з тим слід зауважити, що норми МПрП і норми, спрямовані на вирішення міжобласних колізій, засновані на тих самих критеріях прив'язки, як-от: доміцилій, місцезна­ходження речі, місце укладення шлюбу тощо. Можна дійти висновку, що за структурою і змістом ці категорії норм май­же ідентичні й здатні навіть за певних обставин замінювати одна одну (шляхом застосування норм за аналогією). Але кодифікація і застосування норм інтерлокального права ма­ють свою специфіку, що зумовлює необхідність окремого дослідження проблеми інтерлокальних колізій.

Проблема інтерлокальних колізій спершу розвивалася на тлі колоніалізму, а згодом федералізму. Становлення ко­лоніальної системи спричинило появу не лише колізій у сфері персонального права (про це мова піде нижче), а й колізій міжобласного характеру. Прикладом може бути Російська імперія, де наприкінці XIX — на початку XX ст. діяли Зве­дення законів (на більшій частині території), кодекс Наполеона (у Царстві Польському), а в Прибалтійських губерніях зберігали чинність Литовські статути та «остзейське право».

Як відомо, засновником вчення про міжобласні колізії в російській науці МПрП був К. Малишев, який присвятив цій проблемі розділ своєї праці «Курс загального цивільного права Росії» (1878 р.)^. Можливість обгрунтованого ним ви­рішення міжобласних колізій на основі методів порівняль­ного правознавства вчений вбачав у власних законах держа­ви, але із врахуванням досвіду сусідніх, зокрема західних, держав у врегулюванні колізій законів різних місцевостей.

К. Малишев проводив різницю між внутрішніми міжоб­ласними колізіями і колізіями міжнародного характеру, а також вважав, що до міжобласних колізій не слід застосо­вувати категорію публічного порядку". З цим висновком мож­на було б погодитись, враховуючи те, що ordre public, у ши­рокому розумінні, є породженням державного суверенітету. Щоправда, сучасна доктрина й практика здебільшого займа­ють іншу позицію.

У другій половині XX ст. значну увагу американська літе­ратура приділяла питанням інтерлокальних колізій. Більшість авторів розглядали ці колізії окремо від колізій міжнародного характеру, однак аналіз практики судів США у вирішенні спорів за участю суб'єктів з різних штатів або з інтерлокальним елементом інших типів, зокрема у сфері деліктів, свідчить, що в питанні про те, право якого штату слід застосувати, суди здебільшого керуються тими саме категоріями, що й у вирішенні міжнародних колізій. 1996 р., наприклад, суди двадцяти штатів були схильні покладатися на положення Restatement II (1971), суди штатів Кентуккі, Мічиган і He-вада керувалися lex fori, а деякі інші штати вдавалися до новітніх концепцій «кращого права»(5 штатів), «інтересу» (3 штати) і «тісного зв'язку» (3 штати)^.

За теперішніх часів особливої уваги заслуговує питання встановлення або визначення колізійних приписів щодо ви­рішення міжобласних колізійну Китаї. Це - нова проблема, зумовлена нещодавнім приєднанням до Китаю територій Сянгану (Гонконг) і Аоминя (Макао), а також наполегливи­ми вимогами китайського керівництва повернути під суве­ренітет Китаю острів Тайвань.

Адміністративно-територіальні перетворення в Китаї у поєднанні з політикою «одна країна, дві системи» дають змогу вченим розглядати його як єдину країну з двома соціально-економічними устроями, де співіснують три правові сім'ї і чотири законодавчих регіони. В умовах, що склалися внаслідок повернення соціалістичному Китаю двох територій з капіталістичним устроєм, правові системи яких до того ж формувалися під впливом відмінних сімей права, самих лише колізійних принципів, проголошених у Китаї 1986 р.", явно недостатньо для вирішення колізій, що виникають у приватних правовідносинах як усередині цієї держави, так і в її відносинах із сусіднім Тайванем.

Від часу проголошення КНР 1949 р. Китай залишався уні­тарною соціалістичною державою з єдиною правовою систе­мою, політико-правова концепція якої грунтувалася на конфуціанських принципах гармонії і єдності, а не множинності. Однак із підписанням Китаєм 1984 р. двох спільних декла­рацій зі Сполученим Королівством: про повернення йому Гонконгу 1997 р. і про повернення Макао 1999 р. ситуація почала змінюватися. Декларації передбачали створення в Гонконзі й Макао спеціальних адміністративних районів (CAP), причому Гонконг при встановленні над ним сувере­нітету Китаю мав утримувати незалежну законодавчу й су­дову владу (повноважну, до речі, виносити остаточні рішен­ня, що не підлягають оскарженню). В 1997 і 1999 рр. набули чинності відповідно Основний закон Гонконгу й Основний закон Макао — своєрідні міні-конституції, за якими Гон­конг зберігав правову систему, на якій позначилося англій­ське common law, а Макао - правову систему, сформовану під впливом португальського цивільного права". Сьогодні ці правові системи містять поодинокі колізійні норми^, яких явно недостатньо для вирішення міжобласних колізій.

Разом з тим останнім часом, починаючи з 1990 р., істот­но зріс цивільний і торговельний обіг між континентальним Китаєм і Тайванем, що також є чинником збільшення кількості міжобласних колізій". Відмінності в правових сис­темах основної території Китаю, Гонконгу, Макао і Тайва­ню викликають питання щодо застосовуваного права, а та­кож можливості визнання й виконання судових рішень, ви­несених на території того чи іншого регіону.

Процес уніфікації права і вирішення міжобласних колізій у Китаї набуває унікальних специфічних рис, мабуть, не влас­тивих жодній із федеральних систем. По-перше, порівняно із суб'єктами федеративних держав, таких, наприклад, як США (не кажучи вже про останні політичні перетворення у Росій­ській Федерації), CAP Китаю наділяються значно ширшою автономією, тому колізії між CAP і Китаєм наближаються за своїм характером до міжнародних, а отже, стають інтенсивнішими. По-друге, в Китаї співіснують дві, по суті, антагоні­стичні, соціально-економічні системи, чим може бути об­грунтовано застосування тут категорії публічного порядку. По-третє, для Гонконгу й Макао зберігають чинність усі ра­ніше укладені ними міжнародні договори, а також компе­тенція щодо укладення таких договорів у майбутньому, в тому числі у сфері колізійного права^. І нарешті, в КНР, на відміну від федеративних держав, немає верховного судового орга­ну, який координував би питання розмежування юрисдикцій і перегляду рішень незалежних судів CAP". Безумовно, най­ближчим часом ці фактори почнуть впливати на процес фор­мування законодавства у сфері міжобласних колізій і на прак­тику його застосування.

Прийняття норм для вирішення міжобласних колізій може відбуватися в таких формах: 1) застосування кожним регіо­ном власних норм МПрП за аналогією""; 2) формування спе­ціальних норм для вирішення таких колізій кожним регіо­ном; 3) прийняття уніфікованого зведення норм на рівні дер­жави; 4) застосування до міжобласних колізій загальних норм МПрП; 5) уніфікація колізійних приписів на рівні міжна­родних конвенцій.

Дехто вважає найкращим із цих підходів прийняття уні­фікованих правил на національному рівні, що дало б змогу уникнути проблем, які виникають у сфері вибору юрисдикції («forum shopping»), а також зворотного відсилання"'. Цікаво, що, на думку китайських вчених, прийняття таких уніфіко­ваних норм не забезпечить уніфікацію матеріальних цивіль­них і торговельних законів. Китайська доктрина, таким чи­ном, схиляється до позиції автономної кодифікації інтерлокального колізійного права, тож, можливо, найближчим ча­сом буде обрано саме такий варіант кодифікації МПрП.

Ні цивільне законодавство, ні колізійні приписи КНР не є обов'язковими для спеціальних адміністративних регіонів. У зв'язку з цим кодифікація інтерлокального права в Китаї, очевидно, відбуватиметься як окремий процес зі своїми спе­цифічними рисами, серед яких — обмежене використання принципу громадянства, надання автономній або ступеневій кваліфікації переваги перед кваліфікацією lege fori, особли­вий підхід до ordre public тощо.

Сьогодні в ході кодифікації МПрП поряд з тенденцією закріплення норм інтерлокального права виявляється і зво­ротна тенденція: скасування інтерлокальних колізійних норм у зв'язку з геополітичними змінами у Європі. Це особливо помітно в пострадянських державах. Наприклад, відпала не­обхідність у ст. 8 Цивільного кодексу УРСР 1964 р. (застосу­вання в Українській РСР цивільного законодавства інших союзних республік), яка встановлювала шість колізійних приписів щодо вирішення колізій між законами УРСР та інших союзних республік у таких сферах, як відносини влас­ності, зобов'язання, форма угод, делікти, спадкування і по­зовна давність. Ця стаття втратила своє значення, тож у про­екті нового Цивільного кодексу України подібних приписів уже немає.

З іншого боку, щоб в Україні не виникали труднощі через невідповідність її законодавству нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим, цю проблему було розв'язано ще на рівні Конституції України, ст. 135 (ч. 2) якої встановлює, що «нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть супере­чити Конституції і законам України та приймаються відпо­відно до Конституції України, законів України, актів Пре­зидента України і Кабінету Міністрів України та на їх ви­конання». Таким чином, в Україні немає об'єктивних пе­редумов для виникнення інтерлокальних колізій, а також необхідності в їх регулюванні.

Звернімо увагу ще на один аспект інтерлокальних колізій, який набув закріплення в багатьох сучасних законодавчих актах про МПрП, зокрема в проекті нового Цивільного ко­дексу України. Мова йде про випадки, коли колізійна норма відсилає до країни з множинністю правових систем. Докт­рина, законодавство й практика виходять у цьому відношенні з того принципу, що належна правова система повинна виз­начатися відповідно до правових норм цієї країни, а в разі відсутності таких норм шляхом застосування критерію тісного зв'язку (наприклад, зазначений порядок встановле­но ст. 1561 проекту ЦК України). Отже, питання регулюван­ня інтерлокальних колізій набуває закріплення в кодифікаціях МПрП, але згадане положення стосується не тих колізій, що можуть виникнути в межах даної правової системи, а тих, котрі виникають у праві іншої держави, до якого відси­лає колізійна норма.

В цілому на сьогоднішній день питання кодифікації норм, призначених вирішувати інтерлокальні колізії, в більшості країн залишається відкритим. Пов'язано це, зокрема, з не­визначеністю доктринальних підходів до правової природи цього явища. Очевидно, слід погодитись із думкою, що міжна­родні та міжобласні колізії не є тотожними поняттями. Ос­танні, в принципі, можуть за певних обставин регулюватися за допомогою класичних прив'язних критеріїв, але таке ре­гулювання навряд чи може бути обумовлене загальними по­ложеннями МПрП (про публічний порядок, кваліфікацію тощо). Цілком можливо, що в ході розвитку законодавства про МПрП в країнах з множинністю правових систем з'яв­лятимуться спеціальні норми щодо вирішення колізій інтер­локального характеру.