Європейська рада.

 

Регулярні зустрічі глав держав та урядів країн-членів Євросоюзу, газвані Європейськими Радами, визначають, без перебільшення, хід і спрямування євроінтеграції. Про Європейську Раду, однак не йшлося і в Паризькій, і у Римських установчих угодах. Її юридичний статус залишається на сьогодні спірним.

Єдиний європейський акт закріпив офіційно існування Європейської Ради, тоді як Угода про Європейський Союз затвердила її у ролі рушійної сили ЄС, що дає союзу “необхідний імпульс для розвитку та визначає його загальні політичні орієнтири”(ст.4).

Європейська Рада має право формулювати висновки щодо загальних напрямів економічних політик держав-членів ат Співтовариства, ухвалювати щорічні висновки стосовно стану зайнятості в Співтоваристві, визначати принципи й загальні напрямки СЗПБ.

Європейська Рада взяла на себе поноваження верхоаного політичного арбітра, котрий розв’язує в останній інстанції питання, які не в змозі вирішити Рада міністрів.

Водночас Європейську Раду не можна назвати євроінституцією в суворому тлумаченні цього слова. Її рішення для набуття правочинності вимагають подальшого юридичного оформлення Радою міністрів.

Доцільно говорити про накладання Європейської Ради на існуючу інтеграційну структуру спільноти, що відчутно вплинуло на діючі інститутції.

 

Організація діяльності.

 

Європейська Рада збирається принаймні двічі на рік під керівництвом глави держави або уряду, що головує в Раді.

На засіданнях Європейської Ради присутні винятково керівники держав та урядів країн-членів, їх міністри закордонних справ, голова й один із комісарів Європейської Комісії, котрим допомагають кілька службовців з Генерального секретаріату Ради на чолі з Генеральним секретарем.

Всі рішення приймаються, зазвичай, за загальною згодою сторін, не вдаючись до голосування. Як правило, в результаті роботи Європейська Рада публікує спільні декларації та висновки, які готує держава, котра здійснює головування.