При прийнятті рішень застосовується "виважена" система голосування. Кількість голосів у кожного члена залежить від його квоти. Нараховуються вони таким чином: кожна держава має при голосуванні 250 "базових" голосів і, крім них, ще додається один голос за кожну придбану акцію статутного капіталу (вартість — 100 тис. дол. США). Наприклад, якщо б квота становила один мільйон, то країна мала б 260 голосів, а якщо один мільярд — то 10 250 голосів.
Колишній директор юридичного департаменту Фонду, один з його провідних теоретиків Дж. Голд пояснював впровадження базових голосів політичними міркуваннями: додержанням традиційної рівності голосів у міжнародному праві. Адже деякі країни можуть мати настільки малі квоти, що для них не було б сенсу брати участь у голосуванні, якби кількість їх голосів залежала лише від квот.
Країни, що розвиваються, і сьогодні заінтересовані в базових голосах, бо для 40 з них саме ці голоси забезпечують половину, а то й більше, всіх їх голосів при голосуванні.
Але нагадаймо, що більшість рішень у Фонді вже за багаторічною практикою приймається консенсусом. Досягненню компромісу у відносинах між країнами сприяла діяльність у 70-ті роки "Комітету двадцяти" з питань міжнародно-валютної реформи. До нього входили представники розвинутих країн і країн, що розвиваються. За підсумками переговорів у рамках Комітету до Статуту Фонду було внесено ряд важливих положень в інтересах тих країн, що отримують кредити.
Наприклад, у статтю про нагляд з боку Фонду за національними режимами валютних курсів було включене зобов'язання керівництва Фонду "поважати внутрішні соціально-політичні цілі країн-членів", а також "певною мірою ураховувати обставини країн-членів". Пізніше ці положення були конкретизовані у "Принципах висунення Фондом госпрдарсько-політичних умов при наданні своїх кредитів", прийнятих у 1979 р. Звичайно, одна справа — юридичні параметри, принципи, інша — реальне життя. Розвинуті країни, насамперед США, мають можливість не тільки при голосуванні, а й через неформальні канали здійснювати тиск на країни, що розвиваються, спонукаючи їх до потрібних рішень. Тому надання кредитів країнам, що розвиваються, часто обумовлювалося, особливо в другій половині 80-х років, виконанням не тільки короткострокових вимог, а й довгострокових. Це призводило до посягань на суверенітет молодих країн, а інколи було й прямим втручанням у їх внутрішні справи.
Водночас треба розуміти, що це — побічний продукт закономірного процесу пристосування економік країн, що розвиваються, до сучасних вимог світової економіки в умовах її глобалізації й технологічної революції. А чітка юридична база забезпечення національного суверенітету і національних інтересів для всіх країн дає їм змогу проводити у Фонді більш цілеспрямовану і самостійну політику.
Фінансові ресурси
Фонд надає фінансові ресурси тим своїм членам, які зазнають труднощів із платежами. Але надання кредитів обумовлене двома принципами. По-перше, пул валют, який має Фонд у своєму розпорядженні, існує для всіх членів Фонду. Тому член, який запозичив валюту інших членів, має її повернути, як тільки вирішить свої проблеми платежів (щоб не обмежувати доступ до валюти іншим членам). По-друге, перш ніж отримати будь-які кошти з пула, член Фонду повинен повідомити, яким чином він буде вирішувати свої проблеми з платежами, щоб мати змогу повернути запозичені кошти у Фонд протягом нормального строку погашення боргу (3 — 5 років). З цим тісно пов'язане надання Фондом технічної допомоги у поліпшенні методів господарювання.
Кредити надаються у межах рахунку загальних ресурсів (сплачений капітал, що складається із внесків країн-членів) і спеціального рахунку в умовних одиницях СПЗ ("спеціальні права запозичення"), які періодично випускаються з 1970 р. і розподіляються між учасниками операцій у системі СПЗ пропорційно до їх квоти в статутному капіталі Фонду. СПЗ фактично виконує роль умовної міжнародної валюти, що використовується замість золота як еталон вартості і платіжний засіб у розрахунках між членами Фонду, її вартість визначається на базі п'яти головних валют.
За загальним рахунком країни-члени можуть отримувати зарубіжну валюту без будь-яких умов і лімітів у межах 25% своєї квоти в капіталі Фонду. Надання кредитів понад цю суму обумовлюється виконанням рекомендацій Фонду в галузі економічної й соціальної політики. Окрім загальних кредитів держави-члени можуть отримувати кредити цільові (на конкретні цілі). Найвища межа заборгованості країни Фонду за всіма кредитами може досягати 400 — 440% її квоти. Але це значною мірою залежить від стану її платіжного балансу та виконання рекомендацій Фонду.
Матеріальною основою діяльності Фонду є кредитні ресурси. Вони складаються із власних ресурсів і запозичених коштів. • Власні ресурси Фонду формуються із внесків країн-членів у розмірі їх квот. Статутом передбачене періодичне збільшення квот (без урахування інфляції). З 1947 р. до нашого часу капітал Фонду зріс майже в 15 разів і досяг 130 млрд дол. Звичайно, переважна роль у формуванні ресурсів належала і належить сьогодні промислово розвинутим країнам, хоча, як про це вже говорилося, співвідношення сил останнім часом суттєво змінилося.
Квоти встановлюються з урахуванням ВНП, обсягу експорту й імпорту, золотовалютних резервів і т. ін., тобто з урахуванням тих показників, які характеризують позиції країни у світовій економіці. 25% квоти вноситься золотом або в доларах США, решта — національною валютою. В цілому квота виконує кілька завдань. По-перше, вона визначає фінансовий внесок кожної держави в статутний капітал. По-друге, пропорційно до квоти держава може претендувати на отримання кредитів. По-третє, квота визначає кількість голосів при голосуванні, тобто здатність впливати на політику Фонду.
Запозичені кошти надаються Фонду офіційними валютними органами країн-членів. Існує кредитна лінія між Фондом і кредиторами (рядом урядів і банків) — так звана Генеральна угода про позики, створена 1962 р. Вона відновлюється кожні п'ять років.