45. МВФ: напрями діяльності.

 

Ніколи МВФ не був таким всесильним, як у наш час, бо він є водночас кредитором, "натх­ненником" політичного курсу і "жандармом економічного відновлення". За допомогою чека в 2 млрд дол. він допомагає стабілізації бразильської економіки, веде нагляд за вирівнюванням польського бюджету, вивчає хід лібералізації в Монголії, підтримує вживані В'єтнамом заходи щодо залу­чення капіталів і т. д.

Виникає запитання: так що ж, МВФ діє як новий всесвітній уряд? На це запитання французький щотижневик "Евснман дю жоді" відповідає таким чином: "Ні, він скоріше правляче регентство, влада якого особливо велика, якщо зважити, що воно втручається передусім у випадках найгострішої кризи". Якщо спочатку місія МВФ зводилася до пасивного нагляду за міжнародною фінансовою системою, то тепер він діє за всіма азимутами, з тим щоб повернути на шлях істини "заблудних овець світової економіки".

Сила Фонду в тому, що він може діяти у всесвітньому масштабі, а також у його велетенських аналітичних можливо­стях. Довіра до нього у світі особливо зросла після краху "планової" системи господарювання у Радянському Союзі й цілому ряді країн світу. Сьогодні МВФ — це, по суті, гігант­ський банк даних і потужний центр глобального економічного аналізу, необхідного для контролю взаємної відповідності на­ціональних господарсько-політичних цілей, а також здійснення макроекономічних прогнозів щодо розвитку всіх країн-членів, виявлення наслідків та сумарних ефектів економічних заходів, що ними вживаються.

Регулююча роль МВФ спрямована на те, щоб на багатосто­ронній основі узгодити всю сукупність прямих та зворотних зв'язків між національними господарствами, валютною сферою та світовою економікою для виявлення й усунення вогнищ нестабільності. У відповідності до своїх статутних повноважень МВФ здійснює "пильний нагляд" за станом міжнародної ва­лютної системи й економічною політикою країн-членів. За цим терміном — величезний обсяг роботи, яку проводить персонал Фонду в повсякденних контактах і консультаціях з усіма без винятку національними урядами, що беруть у ньому участь.

Світова економіка вступила в такий етап свого розвитку, коли дуже важливого значення набуває багатостороння коор­динація макроекономічної політики найрозвинутіших держав. Така практика розвивалася протягом останніх десятиліть, у її процесі склалася й удосконалюється нова форма міжнародного співробітництва — регулярні наради лідерів "сімки", тобто най­розвинутіших країн. Слід зауважити, що вперше у світовій історії уряди економічно розвинутих держав погодилися коор­динувати різноманітні заходи, які досі вважалися внутрішньою справою.

Наради "сімки" — то завжди пошук компромісів і, як пра­вило, своєрідний "торг", у процесі, як то нерідко, виявляються розбіжності, гострі суперечки (наприклад, "процентні" війни першої половини 80-х років або ж претензії США до Японії та ФРН з приводу надмірної обережності в стимулюванні еко­номічної активності в другій половині того ж десятиліття). Тому потрібен був компетентний і нейтральний арбітр. Ним став МВФ. Його директор-розпорядник запрошується на всі наради "сімки", навіть ті, що проводяться у найвужчому складі. Він бере участь у виробленні найбільш відповідальних рішень.

Про вихід Фонду за межі валютного регулювання і розши­рення його функцій як аналітичної й регулюючої інстанції

свідчить його ключова роль разом із МБРР у розв'язанні кризи зовнішньої заборгованості. По-перше, ці організації стали ви­конувати роль всесвітнього форуму для обговорення проблеми на міжурядовому рівні і для прийняття рішень, що спиралися б на солідну фінансову базу. По-друге, вони с каналом під­тримки іноземного фінансування країн-боржників. По-третє, вони сприяють урядам цих країн у пошуці шляхів стабілізації й структурної перебудови для виходу з кризи і прискорення розвитку.

Згадаємо, що саме на сесіях МВФ—МБРР були представлені такі радикальні заходи, як "план Бейксра", рішення "сімки" скасувати борги найменш розвинутих країн і т. ін. МВФ та МБРР стали виконувати функції координації й гарантування всієї системи зовнішнього фінансування країн-боржників. За­хідні комерційні банки йдуть на співробітництво з цими кра­їнами лише за умов участі міжнародних валютно-фінансових організацій. Практично всі "пожежні" заходи з короткостроко­вого фінансування країн, що опинилися на грані банкрутства, з 1982 р. очолює МВФ. Будь-які нові кредити або ж відкладення строків сплати боргів комерційні банки надають лише за умов, що країни-боржники негайно вступають у переговори з МВФ для узгодження програм економічних реформ.

В останнє десятиріччя налагодилося тісне співробітництво МВФ з Комітетом сприяння розвитку ОЕСР, а також з ГАТТ. Проводяться спільні консультації з широким колом країн, удос­коналюються методи оцінки та регулювання впливу лібералі­зації торгівлі на стан платіжних балансів. Розширюється спів­робітництво Фонду з ООН у розв'язанні проблеми роззброєння для розвитку. МВФ безпосередньо торкається проблем воєнних витрат у країнах-боржниках, коли узгоджує шляхи подолання бюджетних дефіцитів. Він критикував надмірні воєнні витрати в Анголі, Ірані, Ізраїлі, Ємені, Йорданії та Сирії. В цілому ряді підписаних Фондом з урядами стабілізаційних програм останнього десятиліття є прямі домовленості про скорочення асигнувань на оборону як одну з головних умов надання Фондом кредитів.

Інформаційна роль Фонду тісно пов'язана з наданням ре­комендацій у галузі валютно-економічної політики для кожної з країн, з якими здійснюється співробітництво. Практично всі країни-члени мають можливість користуватися тим величезним обсягом даних, які має Фонд, але найефективніший спосіб використання цієї інформації — через отримання рекомендацій Фонду з тих чи інших економічних проблем конкретної країни у їх зв'язку з проблемами і перспективами розвитку інших країн та усієї світової економіки. В цьому, мабуть, головна причина заінтересованості приватних фінансово-кредитних установ, урядів та міжурядових організацій у співробітництві з Фондом.

Але ставлення до принципу "обумовленості" кредитів Фонду, який увійшов у практику з середини 50-х років, неоднозначне. Падання короткострокової фінансової допомоги при кризовому стані платіжних балансів виявилося недостатнім. МВФ став наголошувати на ліквідації самих причин криз. Для віднов­лення рівноваги зовнішніх платежів стабілізаційні програми Фонду пропонують, як правило, введення режиму жорсткої економії, який включає грошово-кредитні обмеження, реформи податкової політики, зменшення бюджетних видатків шляхом заморожування заробітної плати державним робітникам і служ­бовцям, зменшення субсидій, скорочення інвестиційних про­грам, девальвацію національної валюти тощо. Звичайно, що такі заходи, необхідні для економічного оздоровлення, мають негативні соціальні наслідки, отже, стикаються з гострою протидією частини населення і певних політичних кіл.

У цілому ряді країн протягом 80-х років пройшли масові виступи протесту проти умов надання кредитів Фондом — 5 Аргентині, Бразилії, Судані, Єгипті, на Філіппінах. Нерідко виконання програм припинялося. Це часто трактувалося, особ­ливо в Радянському Союзі, як вияв антинародного характеру програм Фонду. Але справа тут дещо складніша.

В багатьох випадках досить розвинуті країни "третього сві­ту", які мають достатній науково-технічний потенціал, мето­дики й базу для економічного аналізу, необхідних фахівців, самі розробляють національні програми господарських реформ. 1 лише потім отримують схвалення і фінансову підтримку МВФ. З іншого боку — жорсткі програми приймають не лише реак­ційні режими, здебільшого їх диктує економічна необхідність. Нарешті, відомо, що в цілому ряді країн жорсткі заходи за вимогами Фонду дали значні позитивні результати. Серед них — швидке приборкання інфляції в Болівії, де вона сягала 50 тис. відновлення економіки Південної Кореї, Мексики, Аргентини і т. ін.

Відомо, що ці успіхи прийшли не одразу і базувалися на жорсткій соціально-економічній урядовій політиці, яка досить відчутним тягарем лягала на трудові, малозабезпечені верстви населення. Відомо також і те, що в цілому ряді країн жорстка соціально-економічна політика за рецептами МВФ так і не дала позитивних результатів: Перу, Сомалі, Судан, Замбія, Сьєрра-Леоне і багато інших країн, які користувалися порадами МВФ, потрапили у безвихідь. Експерти Фонду покладають відповідальність за це на громадянські війни, демагогію еліти, корупцію урядових чиновників тощо. Але ж зрозуміло, що рецепти, які пропонує МВФ, зовсім не є гарантією обов'язко­вого успіху.

Сам характер стабілізаційних програм Фонду несе в собі внутрішні суперечності. Справді, скорочення державних видат­ків, соціальних субсидій, девальвація національної валюти і т. ін. сприяють короткочасному економічному "одужанню". Але водночас вони скорочують і внутрішній попит, знижують жит­тєвий рівень досить широких верств населення, згортають ім­порт. Усе це підриває інвестиційну базу економічного розвитку і, як наслідок, платіжну спроможність країни в довгостроковому плані. За підрахунками Г.Анулової, у 3/4 країн, де проводилися стабілізаційні заходи Фонду, середньорічні темпи зростання ВНП зменшувалися у порівнянні з попереднім чотирьохрічним періодом.

Більшість посттоталітарних країн розглядають МВФ як найкомпетентніший орган у справі переходу від "планових" еко­номік до ринку. Безмежна віра декого з нових адептів ринкової економіки спонукає їх обирати найжорсткіший економічний курс, аби дістати добре ставлення Фонду. Це турбує навіть керівництво МВФ, яке, наприклад, свого часу було змушене шукати впливу на чеського прем'єра Вацлава Клауса, щоб якось зменшити його сліпу віру у всесилля ринку. Та найкраще про це говорять результати: після кількох років зусиль не видно досить переконливих соціально-економічних зрушень у Руму­нії, Болгарії, Чехії, Словаччині та й у Польщі. А саме в цих країнах були спроби реалізувати найбільш значною мірою ре­комендації Фонду при проведенні реформ. Справа в тому, що при розробці заходів перехідного періоду не були належним чином враховані особливості посткомуністичних країн.

З кінця 80-х років Фонд почав дуже уважно вивчати вплив своєї політики на рівень життя найбільш знедолених прошарків. Але в головному він не поступається: надаючи кредити для економічного оздоровлення, він завжди наполягає на своєму праві гарантувати їх повернення і вимагає застосування "шо­кової терапії".

Тому треба добре розуміти, що Україні нічого чекати якоїсь чудо-допомоги від МВФ, навіть просто допомоги. Фонд може тільки підтримати реалістичні програми лікування хворої еко­номіки. Але лише власними силами і лише такі програми, які можуть бути ефективними. Поки ж в Україні серйозні програми структурних реформ не запроваджені, годі розраховувати на кредити Фонду.

Досвід Росії, України, інших країн СНД та Східної Європи дає підстави для деяких висновків щодо можливих наслідків і перспектив співробітництва з МВФ. Головний з них полягає в тому, що членство в МВФ може бути корисним, але лише допоміжним інструментом розв'язання народногосподарських проблем. Справді ефективним для України воно стане лише за умов проведення радикальних структурних реформ, спрямова­них на ринкову трансформацію економіки й докорінну техно­логічну реконструкцію. Лише зайняття Україною належного місця у світовій економіці дасть їй змогу на рівних брати участь у валютно-фінансовому міжнародному регулюванні у відповід­ності з її національними інтересами.