33. Створення ЮНЕСКО.

 

У період між двома світовими війнами була створена Ор­ганізація з питань інтелектуального співробітництва, яка на­була свого остаточного статусу в ранзі допоміжного підрозділу Ліги націй, що був затверджений за нею у 1931 р. Структуру цієї організації становили Міжнародний комітет інтелектуаль­ного співробітництва як вищий орган установи, Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва — як виконавчий, а також Міжнародний інститут кінематографії і національні комітети. Однак у компетенцію Організації не входили питан­ня, тим чи іншим чином пов'язані з розвитком систем освіти; пропозиція включити ці питання у сферу діяльності була від­кинута під тим приводом, що освіта цілком підпадає під термін національного суверенітету. Істотну прогалину у міжнародному просвітницькому процесі, — відсутність координаційного ме­ханізму, — намагалися заповнити члени вченої ради Інституту ім. Жан-Жака Руссо при Женевському університеті, які в 1929 р. проголосили цю раду Міжнародним бюро освіти. 1

Організація з питань інтелектуального співробітництва, і Між­народне бюро освіти були провісниками утворення ЮНЕСКО, але ніяких досить вагомих результатів своєї діяльності у прак­тичних галузях не досяглі.

Справжня передісторія ЮНЕСКО починається ініціативою голови Британської Ради М.Робертсона та його колеги з Комісії у справах освіти Р.А.Батлера стосовно скликання Конференції міністрів освіти союзних держав, що була розповсюджена анг­лійським урядом офіційними каналами в 1942 р. Спектр питань, які передбачалося розглянути на Конференції, був обмежений суто утилітарним інтересом: визначити збиток, що був завданий освітнім інститутам у потерпілих від війни країнах, та виробити програму дій з їх відродження у повоєнний період. Ця обме­женість і зумовила стримане реагування союзних держав, і участь у Конференції взяли лише міністри освіти Англії, Бель­гії, Греції, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Чехословаччини та Югославії. Окрім міністрів, на Конференції були присутні спо­стерігачі від Французького національного комітету в справах освіти та від урядів Австралії, Індії, Канади, Китаю, Південної Африки та Сполучених Штатів.

Після війни основні суб'єкти формування нового на той час світового порядку розпочали здійснювати свої стратегічні на­міри і в межах процесу формування оновленої системи між­народних організацій, в тому числі і в межах Конференції міністрів освіти союзних держав.

Після приєднання США в березні 1944 р. до Конференції міністрів освіти союзних держав уже на рівні урядової делегації ініціативою перетворення цього форуму на постійно діючу універсальну міжнародну організацію заволоділи представники Вашингтону.

На підготовчу конференцію, що відбулася у Лондоні в ли­стопаді 1945 р., Сполучені Штати направили найчисленнішу делегацію і відігравали на ній провідну роль. На розгляд пред­ставників 44 країн були подані два проекти статуту майбутньої організації. Перший був підготовлений Конференцією міністрів освіти і враховував різноманітні пропозиції національних урядів і деяких організацій та інститутів, а другий проект під назвою "Конституція Організації ООН з питань інтелектуального спі­вробітництва" подала французька делегація.

Лондонська конференція проходила під впливом того факту, що 24 жовтня того ж року був. затверджений Статут Організації Об'єднаних Націй, який передбачав утворення "спеціалізова­них установ ООН" (ст.57).

16 листопада 1945 р. був підписаний, а 4 листопада 1946 р. офіційно набрав чинності Статут Організації ООН з питань освіти, науки та культури, ратифікований 20 країнами. Голов­ною метою ЮНЕСКО було проголошено сприяння миру і без пеці У світі за допомогою співробітництва між народами в галузі освіти, науки, культури та комунікації- Цей політичний імператив — сприяння миру і взаєморозумінню між народл-ми, — визначив усю подальшу історію ЮНЕСКО.

Створення ЮНЕСКО було об'єктивно необхідним і відпо відало прагненню народів світу до співробітництва в мирних умовах. Нова геополітична ситуація вимагала об'єднання зу­силь світового співтовариства для захисту прийдешніх поколінь від загрози спустошливих воєн. Для досягнення цієї мети істотного значення набувало налагодження міжнародного спі­вробітництва в усіх галузях, в тому числі і в інтелектуальній. У ст. 1 Статуту ЮНЕСКО записано, що організація стави 11. своїм завданням "сприяти зміцненню миру і безпеки, допома­гаючи співробітництву народів у питаннях освіти, науки і культури в інтересах забезпечення загальної поваги до спра­ведливості, законності прав і основних свобод, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй для всіх народів".

Сам факт надання питанням забезпечення миру і стабіль­ності характеру імперативності в діяльності ЮНЕСКО с ре­зультатом напруженої боротьби двох підходів щодо змісту цієї діяльності. Активна дискусія була розгорнута навколо головного питання: чи повинна нова організація ставити перед собою завдання, сумірні з глобальними проблемами сучасності, і тим самим втручатися у сферу політичних та ідеологічних супере­чок, чи з мстою запобігання надмірній політизації їй слід обмежитися роллю Міжнародної організації праці в інтелекту­альній галузі, тобто бути лише технічним посередником?

Обидва альтернативні підходи не позбавлені недоліків і можуть призвести, з одного боку, до блокування конструктив­них каналів розвитку організації, з іншого — до нічим не обгрунтованої гіпотрофії, зведення її до рангу академічного клубу. Обох цих загроз можна було уникнути, максимально наблизившії статус майбутньої організації до неурядової і тим самим зменшивши її залежність від офіційних позицій держав. Таку спробу зробила французька делегація, запропонувавши особливий порядок членства, який би будувався не на принципі представництва держави чи національності, а на принципі представництва усього людства, тобто на індивідуальній основі: більшість членського корпусу згідно з французькою моделлю мали становити незалежні, міжнародно визнані експерти або видатні політичні діячі.

Французька модель була відкинута в основному зусиллями делегації США, яка наполягала на міжурядовому характері ЮНЕСКО. У Статуті було записано, що члени Виконавчої Ради ЮНЕСКО мають бути також членами урядових делегацій і обиратися на Генеральній конференції по змозі з-поміж ви­датних діячів мистецтва, науки та освіти. Останнє застереження мало лише присмак компромісу, але й таке формулювання не задовольнило США. Дискусія з приводу засад обрання Вико­навчої ради тривала досить довго і припинилася лише в Мон­тевідео в 1954 р. на 8-й сесії Генеральної конференції, коли було остаточно вирішено, що кожний член Ради "представляє уряд тієї держави, громадянином якої він є" і що тільки делегат, кандидатура якого була запропонована відповідним урядом, може бути висунутим до виборів у Виконавчу раду.