Аналіз діяльності СУ приводить до висновків, що її недостатня ефективність зумовлювалась рядом факторів: згубним впливом "холодної війни", що породжувала ідеологізацію і безплідні словесні баталії, відсутністю координації між ними і взаємодії з ООН; проблемами в процедурі голосування, яка не відповідала реаліям життя і суперечила інтересам країн, що робили найбільший фінансовий внесок у бюджети організацій; глибокими розходженнями серед членів організацій щодо цілей і методів економічної й соціальної політики; зниженням професійного рівня співробітників секретаріатів тощо.
З відступом "холодної війни" відійшли в минуле й ідеологічні баталії в системі ООН. Але інші проблеми функціонування СУ все ще стоять на порядку денному.
Причиною напруженості в системі ООН була і залишається конкуренція за одержання коштів з програм ООН.
Колізії виникають між СУ й іншими структурами ООН, між СУ й урядами, які забезпечують найбільші внески в і бюджет. Справа в тому, що внески кожної країни-члсна визначаються залежно від її можливостей платити. Більшість країн сплачують внески, що становлять 0,01% бюджету, а основну суму складають внески західних країн (від 5 до 25%). Водночас бюджетні витрати організації визначаються Генеральною конференцією на основі принципу "одна держава — один голос".
Це створює передумови, які дають змогу малим і середнім країнам, фінансовий внесок яких незначний, шляхом голосування вирішувати проблеми і визначати програми у відповідності із своїми інтересами. При цьому не завжди враховуються інтереси держав, що забезпечують основні надходження до бюджету організації.
Розв'язання цієї проблеми пов'язане з серйозними труднощами, бо заклики до впровадження "виваженого голосування", яке б ураховувало внески країн, стикаються із запереченнями переважної більшості членів організацій — в основному країн, що розвиваються, які звертають увагу на порушення у такому разі принципу суверенної рівності держав.
Однією з найскладніших
проблем функціонування системи ООН є координація дій її установ. Бюджетна
незалежність і конституційна автономія СУ перешкоджають проведенню узгодженої
політики, обумовлюють дублювання, розпорошення і без того обмежених фінансових
ресурсів.
Немає підстав твердити, що міжнародне співтовариство не приділяло належної уваги проблемі координації. На різних етапах в ООН було створено ряд органів з метою забезпечити узгоджені дії в цій сфері. Фактично існує і функціонує досить розгалужений механізм координації.
Генеральна Асамблея утворила: Дорадчий Комітет з адміністративних і бюджетних питань (ACABQ); Надзвичайний Комітет експертів з вивчення фінансів ООН та її спеціалізованих установ; Об'єднаний інспекційний підрозділ.
Економічна і Соціальна Рада створила: Комітет з координації, Комітет планування розвитку, Керівну Раду Програми розвитку ООН (ПРООН), Дорадчий Комітет з питань застосування науки і технології.
Головну роль у механізмі
координації відіграє Адміністративний Комітет з питань координації (АСС),
очолюваний Генеральним Секретарем ООН. До складу Комітету входять керівники
СУ, Директор ГАТТ, Генеральний Секретар Конференції ООН з торгівлі й розвитку
(ЮНКТАД), Адміністратор Програми розвитку ООН, Директор Дитячого фонду ООН
(ЮНІСЕФ) та інші керівні особи системи ООН.
Мета Комітету полягає в
забезпеченні необхідних заходів під керівництвом Генерального Секретаря ООН для
повнішого й ефективнішого втілення в життя угод, укладених між ООН і
спеціалізованими установами. Засідання Комітету відбуваються строго
конфіденційно, хоча Комітет і інформує Економічну і Соціальну Раду про свою
діяльність.
Високий рівень членів
Комітету надавав авторитету цьому органу, але водночас спричинював певні
негативні наслідки. Через свою перевантаженість керівники СУ не могли збиратися
частіше, ніж 2-3 рази на рік, що не дало змоги Комітету перетворитись в
ефективний, оперативний інструмент координації. Як свідчить дбсвід, кожний
керівник СУ прагне відстоювати лише свої відомчі інтереси, а Комітет у цілому
більше віддзеркалює погляди спеціалізованих установ, ніж 00Н.
Є органи координації і на рівні спеціалізованих установ Кожна СУ має департамент по координації дій з іншими спеціалізованими установами, органами ООН та регіональним організаціями. Фактична їх роль полягає в тому, що вони лишt повідомляють інші організації про свою діяльність. Зрозуміло, що обмін інформацією не забезпечує конче потрібний поділ праці з метою економії ресурсів у розв'язанні проблем. Обмін інформацією не перешкоджає конкуренції між СУ за лідерство в здійсненні нових програм, одержання коштів.
Поряд із створенням адміністративного механізму органів з координації діяльності СУ застосовуються й інші методи, спрямовані на поділ праці і погодження діяльності всіх елементів системи ООН. Один з них — прийняття широких і довгострокових планів економічного й соціального розвитку, у виконанні яких повинні брати участь усі підрозділи системи ООН. Першорядну роль у цьому плані покликані були відігравати Декади розвитку Організації Об'єднаних Націй.
Перше десятиріччя охоплювало 1961-1970 рр., друге — 1971-1980 рр., третє — 1981-1990 рр., а четверте почалося 1991 р. Ці десятирічні програми спрямовані на зосередження міжнародних дій на конкретних програмах допомоги країнам, що розвиваються. Генеральна Асамблея і Економічна і Соціальна Рада наголошували на необхідності єдиного підходу до економічного й соціального планування з метою сприяння збалансованому розвитку. Проте, незважаючи на певний прогрес у деяких напрямах, ключові завдання Декад не були виконані. Не вдалося також подолати існуючі проблеми координації й кооперації діяльності СУ.
Іншим методом координування є доручення окремим органам і організаціям контролювати і сприяти координації діяльності в певній галузі. Так, ЮНКТАД — одному з органів Генеральної Асамблеї — було доручено сприяти координації діяльності інших органів системи ООН у сфері міжнародної торгівлі. .
ЮНІДО координує всю діяльність системи ООН у сфері індустріального розвитку. Проте вжиті різноманітні заходи не привели до встановлення ефективної системи координації діяльності СУ. Слабка координація зумовлюється рядом факторів.
Треба, насамперед, враховувати автономію і незалежність СУ. До того ж члени СУ — як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються, — не спромоглися виробити спільну політику стосовно діяльності організацій. Розвинуті країни прагнуть ско-рочувати зростання бюджетів СУ, а країни, що розвиваються, навпаки, намагаються збільшити- ці бюджети. Роль ООН як головного координатора виявилася недостатньо впливовою, а система спеціалізованих установ продемонструвала несприйнятливість до будь-яких спроб реформи зверху з метою забезпечення централізованого керівництва й ефективної координації дій.
Забезпечення необхідної координації діяльності залишається невідкладним завданням СУ і всієї системи ООН у цілому. Це може бути досягнуто шляхом точнішого встановлення пріоритетів кожної організації, чіткішого визначення цілей програм, запобігання дублюванню дій і запровадження кращого поділу праці між спеціалізованими установами. Дуже корисною може стати ґрунтовна оцінка програм на рівні ООН з метою з'ясування їх позитивних рис і недоліків.
Ефективність
функціонування кожної міжнародної організації значною мірою залежить від
компетентності і професіоналізму співробітників апарату. Боротьба країн за
просування своїх кандидатів до секретаріатів міжнародних організацій не завжди
приводить до поновлення штату найкваліфікованішими кадрами. Дається взнаки
довготривала суперечність між двома принципами комплектування штатів: принципу
професіоналізму кандидатів і принципу справедливого представництва різних
країн і континентів. Є підстави вважати, що в міру поліпшення політичної
ситуації в світі і в міжнародних організаціях, зміцнення довір'я між державами
дедалі вирішальнішого значення набиратиме саме рівень професіоналізму
кандидатів, адже від цього значною мірою залежить ефективність функціонування
секретаріатів і всіх спеціалізованих установ в цілому.
Однією з вирішальних
умов зростання ефективності спеціалізованих установ і всієї системи ООН є
подолання конфронтації між державами, особливо між розвинутими країнами і
країнами, що розвиваються. Історичний досвід переконливо свідчить, що подібні
конфронтації лише перешкоджають виробленню оптимально ефективних програм.
Правильний шлях до плідної роботи міжнародної організації — в терпеливому
пошуку рішень на основі конструктивних переговорів і компромісів, у врахуванні
реалій сьогодення, взаємних інтересів усіх членів організації