100. Україна та СНД.

 

8 грудня 1991р. на зустрічі керівників Білорусі, Росії та України в Біловезькій пущі було прийнято рішення про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня у Алма-Аті до Співдружності приєдналося II з 15-й колишніх республік СРСР. Чотири інші (країни Балтії та Грузія) фак­тично підтримали цей історичний факт.

До СНД в різних країнах поставились по-різному, але всі зазначили одне: мінсько-алма-атинський акт - це остаточ­ний кінець СРСР старого зразка.

Виступаючи 4 квітня 1992р. на міжнародному Бертельс-манівському форумі (Німеччина), Л.М.Кравчук так охаракте­ризував позицію України щодо СНД: «СНД не є ані, держа­вою, ані наддержавою. Вона не є суб'єктом міжнародного права і міжнародних відносин. СНД - це форма співробіт­ництва незалежних держав, які самостійно відповідають за свій внутрішній розвиток і відносини з іншими країнами»

Організаційні основи СНД оформлено кількома документа­ми, які називають установчими: Біловезькою угодою про ство­рення СНД, Протоколом до неї, який учасники вирішили ра­хувати складовою частиною Угоди, і Алма-Атинською декла­рацією, а також Статутом, який прийнятий 22 січня 1993р.

Нагадаємо, що Угоду про створення Співдружності неза­лежних держав було ратифіковано Верховною Радою Ук­раїни вже 12 грудня 1991 р. Така швидкість ратифікації зу­мовлювалася відповідними обставинами, в яких на той час опинилася Україна. Ратифікація цього документа відбувала­ся з відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. Ці застереження мають винятково важливе значення для по­дальшої політики України та її ролі у СНД . Так, у п.З Угоди наголошено, що держави - члени Співдружності, реформуючи розташовані на їхніх територіях угрупування збройних сил колишнього Союзу РСР і створюючи на їхній базі власні збройні сили, співпрацюватимуть у забезпеченні міжнарод­ного миру та безпеки. У п.б Угоди читаємо, що кожна з висо­ких Договірних сторін залишає за собою право призупинення або припинення дії цієї Угоди або окремих її статей, повідо­мивши про це учасників Угоди за рік. Одне із застережень -слово «Співдружність» писати з малої літери.

Проте «застереження» не припинили різне тлумачення Мінської Угоди і не гарантували від можливої небезпеки пе­ретворити Співдружність на державне утворення. Ці тривожні настрої спонукали Верховну Раду України прийняти 20 грудня 1991р. документ під назвою Заява Верховної Ради України з приводу укладення Україною Угоди про Співдружність незалежних держав", у якій було наголошено, що мають місце неоднозначні тлумачення як окремих положень Угоди, так і загального її спрямування офіційними колами сторін, що її уклали. Заява акцентувала увагу на статусі України як неза­лежної держави, суб'єкта міжнародного права. Важливими є пункти 2 і 3 Заяви, у яких говориться:

п.2 «Україна заперечує перетворення Співдружності неза­лежних держав на державне утворення із своїми органами влади і управління»;

п.З «Україна заперечує надання Співдружності незалеж­них держав статусу суб'єкта міжнародного права».

Не менш важливим є п.б, який має безпосереднє відно­шення до сучасних територіальних претензій Росії щодо Криму: кордон між Україною, з одного боку, та Росією і Білорусією — з іншого, є державним кордоном України, який є недоторканим. Лінія його проходження, визначена догово­ром між Україною і Росією 1990р„ лишається незмінною не­залежно від того, чи є Україна стороною Угоди чи ні.

Це свідчило про те, що Україна почала виносити вис­новки з уроків історії. Досить сказати, що в період з 1921 по 1930р. довільне перекроювання кордонів союзних і автоном­них республік відбувалося 45 разів: у 1931-1940р. - 26 разів, 1941-1950 рр. - неодноразово у зв'язку із депортацією і поз­бавленням державності ряду малих народів. У 1951-1960 рр. кордони переглядалися і змінювалися сім разів, включаючи передачу Криму Україні. У1961-1970 рр. - п'ять разів. У 1971-1980 рр. - тричі. За оцінкою доктора економічних наук Ю.Шиш-кова протягом 60-й років території у когось відбиралися і ко­мусь передавалися близько 100 разів".

З розпадом СРСР територіальні претензії один до одного мали фактично всі союзні республіки, що вже на 1992р. ви­лилося майже у 200 вогнищ напруженості і навіть широко­масштабних воєнних дій'".

Ось чому такий важливий цей пункт Заяви. У зв'язку з цим варто пам'ятати положення Мінської угоди щодо утво­рення СНД: взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн - учасниць і недоторканість кордонів, що існують між ними у рамках Співдружності.

Заява стала офіційним тлумаченням Мінської угоди і зо­бов'язувала керуватися нею у своїй діяльності Президента України, прем'єр-міністра України, та інші структурні лан­ки виконавчої влади. Її значення для подальшої позиції Ук­раїни у Співдружності надзвичайно велике. Саме змістом Заяви керувався Президент України під час переговорів у Алма-Аті, а також під час другої зустрічі у Мінську.

Заява зв'язувала руки Президентові України від необач­ного підпису якогось документа, який би йшов в розріз із національними інтересами України. Таким чином, паралель­на праця у формуванні політики України, Верховної Ради, політичних партій, дали добрий результат. Україна продик­тувала іншим членам Співдружності свої умови, які стали на перешкоді Росії перетворити СНД на нове державне утво­рення, сприяли активізації діяльності України як суб'єкта міжнародних відносин.

Висловлена у застереженнях і Заяві позиція України вик­ликала бурю невдоволення серед певної частини російських політиків і російського суспільства, якими оволоділа ностальгія за минулою величчю Росії. У газетах і журналах з'явилась злива статей з осудженням Біловезької Угоди. Пропагувався погляд, що створення незалежних держав — явище корот­кочасне, і що невдовзі розпочнеться зворотний процес. Під тим оглядом є характерною стаття Євгена Бажанова «Не спе-шите отпевать державу»". У ній автор пише:

«Геньі русских й российского государства несуг память о прошлом величии й методах его достижения... Под вьівеской СНГ или какой-нибудь другой, неважно какой, тьісячелет-няя метрополия от столкновений й склок с соседями перей-дет к их очередному собиранию под своє крьіло».

Це написано у час гарячкових пошуків російськими полі­тиками ефективного механізму реанімації єдиної союзної дер­жави. Рецептів було чимало: від крайньо-радикальних до еволюційно-ліберальних. Деякі з ним привернули увагу кері­вників РФ. Відомий представник російського шовінізму Сергій Бабурін радив застосувати до колишніх республік юридич­но-правовий механізм, зв'язати їх угодами. «Восстановление или создание союзного государства должно проходить через структуру новьіх правовьіх документов, через законьі, через договорьі, через референдум». Своє слово щодо відновлення СРСР сказав і досвідчений колишній ідеолог КПРС Яковлев, який радив для відновлення єдиної союзної держави викори­стати на повну силу усі можливості СНД".

Аналіз підписаних у рамках СНД документів свідчить, що чимало порад було враховано: більшість документів СНД просякнуті ідеєю перетворення СНД на великодержавну структуру, новітню російську імперію. Ось чому такого зна­чення надавалося підготовці проекту Статуту СНД".

Зміст цього документа дає підставу зробити висновок, що у випадку його підписання усіма державами-членами СНД і зобов'язуючого виконання його основних положень, у Євро-азіатському регіоні тихо і непомітно, шляхом укладення ряду угод, як радив Сергій Бабурін, відновилася б політико-військо­ва структура, яка у більшій чи меншій мірі нагадувала б Радянський Союз. І якщо цього не сталося, то тільки тому, що до ініційованого Росією процесу реанімації єдиної союз­ної держави не приєдналася Україна. А без України віднов­лення Російської імперії на пострадянському просторі (ця думка стала вже аксіомою) неможливе.

Статут СНД прийнято 22 січня 1993р. і до цього часу не підписано Президентом України і не ратифіковано Верхов­ною Радою. Зі створенням та функціонуванням Співдружності керівництво кожної держави-засновника вбачало вирішення різних завдань, часом протилежних. Якщо Президент та Вер­ховна Рада України у Співдружності вбачали механізм цивілі­зованого розлучення, то для керівництва Російської Феде­рації Співдружність та її органи стали важелями інтеграції молодих держав та закріплення російських впливів на їхніх теренах.

Цей висновок підтверджує і Леонід Кравчук, на той час Президент України, а нині депутат Верховної Ради. У Ста­туті СНД (ст.9) записано, що «зобов'язання, які виникли за період участі в цьому Статуті, зв'язують відповідні держави до їх повного виконання». Інакше кажучи, якщо держава підписала Статут, а його виконання шкодить її національ­ним інтересам, то все одно вона повинна його виконувати. Є відомий принцип: держава тільки тоді незалежна, коли по­вністю контролює в першу чергу власний економічний простір. Не якийсь спільний, а власний, і на цій підставі встановлює контакти з будь-якою державою. «Статут СНД» пропонує у ст.19 «формування спільного економічного простору на базі ринкових відносин і вільного пересування товарів, послуг, капіталів та робочої сили». Записано в Статуті й про «спільні координуючі інститути». Кількість таких «інститутів» тільки в галузі економіки: Рада глав держав, Рада глав урядів, Кон­сультативна економічна робоча комісія при двох Радах, еко­номічний суд, органи галузевого співробітництва та ще й Комісія постійних представників на чолі з Координатором і зі своїм секретаріатом. Займається частина цих інститутів й політичними проблемами, в політиці їм допомагають Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів оборони, Головне командування об'єднаних збройних сил, Рада команду­вачів прикордонними військами, Комісія з прав людини, Міжпарламентська асамблея зі своєю Радою. Всі ці органи мають і свої права, і свої повноваження, а тому в компетенції національних керівництв незалежних держав нічого не за­лишається.

У Статуті, наприклад, серед переліку сфер «спільної діяль­ності держав-членів» (ст.4) є пункт про « співробітництво в галузі оборонної політики і охорони зовнішніх кордонів». По­стійно нав'язується поняття «зовнішні кордони», яке мало б означати, що внутрішні кордони між державами СНД з ча­сом поступово перетворяться на адміністративно-територі­альні розмежування типу областей, губерній, штатів чи ав­тономних утворень, що фактично означало б юридичне офор­млення єдиного територіального простору союзної федера­тивної чи конфедеративної держави під назвою СНД.

Для України були неприйнятливими і ряд інших статей, в тому числі ст.ЗО, у якій йдеться про «Головне командування Об'єднаних збройних сил», а також ст.ЗІ, у якій констатуєть­ся, що рада командувачів Прикордонними військами є орга­ном Ради глав держав з питань охорони зовнішніх кордонів держав-членів і забезпечення стабільного положення в них.

Створення такого наддержавного органу фактично озна­чає ліквідацію самостійності незалежних держав у питанні обо­рони та будівництва власних збройних сил. Що стосується «за­безпечення стабільного положення», то досить згадати, як забезпечувалася стабільність з допомогою держав-учасниць Варшавського договору у 1956р. в Угорщині, а у 1968р. в Празі. Враховуючи, що ряд положень Статуту СНД обмежують пра-восуб'єктивність та суверенітет незалежної Української дер­жави, суперечить національним інтересам України. Президент України, не зважаючи на різні форми тиску з боку Росії, в тому числі економічних санкцій і шантажу, відмовився поста­вити підпис, про що говорилося вище, під цим документом.

Це означає, що Україна, яка не підписала Статут СНД фактично, де-юре не е дійсним членом СНД, а перебуває в СНД на особливому статусі, який випливає із ратифікованої нею Біловезької Угоди разом із застереженнями і заяви, про що йшлося вище.

Статут започаткував під виглядом інтеграційних процесів активну політику Росії по збиранню під власне крило втра­чених колоній - колишніх республік СРСР.

Рішення про створення органів, які мають реальне зна­чення для функціювання СНД, прийняті в травні 1993р. Цими органами стали Виконавчий секретаріат, який має організа­ційно-технічні функції, та Координаційно-консультативний комітет (ККК), що складається із замісників голів урядів, який повинен відповідати за виконання рішень центральних органів. Лише Україна наполягала на наданні ККК тільки координаційних функцій.

Підкреслимо, що до накинених централізованим спосо­бом зверху інтеграційне імперських ініціатив Росії у трьох основних сферах - економічній, військовій і політичній -Україна поставилася з належним критицизмом, хоч не обі­йшлося без прорахунків і вимушених компромісів. Тут слід виділити Договір про створення Економічного союзу, підпи­саний 24 вересня 1993р., який став закономірним і об'єктив­ним підсумком процесів, що відбуваються в країнах СНД, і заклав основи погодженої стратегії із усунення кризових явищ і реформування усієї економічної сфери СНД. Головною особ­ливістю Договору є те, що він проголошує принцип поваги суверенітету кожної держави і невтручання в справи один одного, поваги прав і свобод людини, неприміненні будь-яких видів економічного тиску у відносинах між ними.

До основних цілей економічного союзу відносяться: фор­мування умов стабільного розвитку економічних сторін, по­етапне створення спільного економічного простору на базі ринкових відносин, створення рівних можливостей і гарантій для всіх господарських суб'єктів, вирішення різноманітних соціально-економічних завдань.

Досягнення цієї мети передбачає забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, узгоджену грошово-кредитну, податкову, зовнішньоекономічну, митну і валютну політику. Сторони погодилися, що економічний союз створюєть­ся шляхом поступового поглиблення інтеграції, координації дій у здійсненні економічних реформ через міждержавну асо­ціацію вільної торгівлі, митний, валютно-грошовий союзи.

У договорі особливе місце займають торговельно-економічні відносини. З метою створення міждержавної асоціації вільної торгівлі сторони домовилися у своїх взаємовідносинах забез­печити послідовне зниження і відміну митних зборів, податків. гармонізацію митного законодавства, спрощення митних про­цедур. Така увага до митних проблем пов'язана в першу чер­гу з тим, що раніше існуючі зв'язки із спеціалізації, коопе­руванню були зруйновані, насамперед, через митні бар'єри.

Тарифні і нетарифні обмеження в торгівлі ведуть до роз­риву зв'язків постачальників із споживачами, що призво­дить до прямих втрат прибутку підприємствами, зменшення національного прибутку в масштабах держави, недотриман­ня податків. Крім того, митні бар'єри приносять і побічні втрати. Держави змушені нести величезні втрати із оформлення мит­них процедур і організації державного регулювання зовніш­ньої торгівлі. У кінцевому підсумку це призводить до обме­ження конкуренції, до монополізації багатьох виробництв, до підвищення цін і відсутності стимулів технологічного і управлінського вдосконалення.

Характерно, що паралельно відбувалися намагання здійснити економічне об'єднання країн СНД на більш вузькій основі. Це, зокрема, виявилося у заяві урядів Республіки Біло­русь, Російської Федерації та України (липень 1993р.) про невідкладні заходи щодо поглиблення «економічної інтеграції», що передбачало укладення договору, а також утворення організаційних структур економічної співпраці країн Серед­ньої Азії і Казахстану".

У розвиток положень договору 15 квітня 1994р. главами держав СНД підписано договір про створення міждержав­ної асоціації вільної торгівлі, яка у майбутньому передбачає досягнення «прозорості» кордонів.

З моменту заключення договору про створення Економіч­ного Союзу в СНД розроблено і затверджено Перспектив­ний план інтеграційного розвитку СНД на 1994-1995 і на­ступні роки". У відповідності з цим планом прийняті такі важ­ливі документи, як договір про створення зони вільної торгівлі, про співробітництво в галузі інвестиційної діяль­ності, Концепція Платіжного союзу, проект основ митних законодавств СНД, а також Концепція взаємного правового врегулювання господарських відносин та ін.

З розвитком цих договорів 21 жовтня 1994р. створено Міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії яко­го увійшли віце-прем'єри держав-учасниць СНД. Україна як асоційований член СНД і Економічного союзу також брала участь у роботі МЕК.

Україна після ратифікації Верховною Радою 24 жовтня 1995р., підписаної Л.Кучмою, Угоди про приєднання до Євра­зійського об'єднання вугілля та металу (ЄОВМ), стала чле­ном цієї організації. На думку депутата Верховної Ради Ук­раїни, академіка І.Юхновського, ми зробили дуже нерозум­но, що увійшли в організацію, яка накине нам квоти на виробництво та експорт і зафіксує за нами стару радянську спеціалізацію, бо іншого не буде! Замість проривання до європейської модернізації ми безвольно скочуємося із рока­ми у відсталу російську виробничу систему.

Нам слід постійно стерегтися кожної чергової російської економічної агресії. І не безпідставно. Так, Статут об'єднання передбачає: «.„Узгодження умов перевезень і тарифів».

Як відомо, Україна не брала і не бере з Росії належної плати за перевезення. Це відноситься до транспортування концентрату глинозему, російської зброї, що експортується через українські порти, і частково до транспорту аміаку та газу, інших багатьох різноманітних вантажів. Внутрішнє уз­годження тарифів в рамках ЕОВМ, а не за міжнародними нормами плати за транзит російських товарів. А плата ця сут­тєвим чином зменшила б борг та дефіцит бюджету України. Наші намагання встановити ціну на транзит російського газу через територію України за стандартами 1,75 долара/тис.м  на відстань 100 км закінчилися тим, що ціна на російський газ стала 80 доларів за ІОООм . У цей самий час іншим спожи­вачам Росія продає газ значно дешевше. Використовуючи та­кий дорогий газ у нашому виробництві, ми страшенно про­граємо у собівартості вітчизняної продукції порівняно із Ро­сією та Європою. Особливо це збиткове для нашої металургії.

Ось такі перспективи, - як підкреслює академік Юхновський, - з майбутнім узгодженням тарифів і умов перевезень.

Далі у Статуті ЄОВМ записано: "Намагання замінити імпор­тну продукцію, виробленою в СНД», «Узгодження квоти на виробництво та експорт». Україна за часів СРСР виробляла в основному арматурну сталь і товстий лист. Це найменш при­буткові види продукції. Високоякісні сталі та широка номенк­латура прокату вироблялися в Росії. Те, що записано у цьому пункті, знов знижує нас до положення країни низькосортного високоенергоємного виробництва у величезному металургій­ному комплексі. В результаті знову програємо.

А ще: «Першочергове забезпечення продукцією своїх дер­жав». Це знов обмеження для вибору ринків збуту. Або ж: «...Сприяння створенню і розвитку міждержавних компаній», як стверджує І.Юхновський, означає входження російського капіталу в українську металургію, утворення промислово-фінансових груп, зокрема таких, що виробляють титан, алюміній та сортову сталь, але їхні головні підприємства бу­дуть розташовані в Росії. Повториться стара радянська кар­тина. Руда титану і виробництво титанової губки — це сировина і напівфабрикат, залишається в Україні, а кінцева про­дукція: заготовки, прокат титану, виробництво титанового листа - у Росії. Адже не так давно Росія викинула на світо­вий ринок величезну кількість нагромадженого в СРСР про­кату титану, а ми з цього не одержали ні копійки.

Характеризуючи адміністративну суть цієї нової структу­ри, І.Юхновський зазначає, що Об'єднання — юридична особа зі своїм балансом, розрахунковим рахунком. Органи управлін­ня: Колегія, яка затверджує квоти на виробництво та зовніш­ню торгівлю; Генеральний комітет, який приймає рішення 2/ З голосів і це рішення є обов'язковим для суб'єктів ЄОВМ; Арбітражна, Контрольна комісії - робочі органи (основна органі­зуюча і виконавча сила). Усі вони розміщуються в Москві.

Як бачимо, утворюється потужна виконавча організація в одній з найважливіших ділянок життя - індустрії вугілля та сталі, де згодом, на думку І.Юхновського, ми мало що будемо вирішувати.

Виникає запитання. Чому з таким напором і таємничою дос­коналістю ведеться утворення Об'єднання вугілля і металу -прототипу нової Російської імперії? А тому, що Росія захви­лювалася. Відомо, що у порівнянні із РРФСР ми від СРСР одержали відсталу металургію. У її складі із 80% мартенів лише 6 неперервної розливки сталі, основний вид продукції: арматурна сталь, прокат товстого листа, труб великого діа­метру. Це факт. Правда і те що виробництво сортової сталі, тонкого листа, міцних труб, прокату титану та багато чого іншого - в Росії, і що модернізація металургії .в колишньому СРСР проводилася головним чином на заводах РРФСР.

Однак Україна має армію висококваліфікованих мета­лургів, і ми почали реконструкцію власної металургії. У її програмі - виробництво тонкого та надтонкого листа, вста­новлення машин неперервного лиття заготовок, підготовка до впровадження інших прогресивних технологій, а саме: метод вуглецевого дуття у доменному господарстві, прокат алюмінію, прокат титану. З'явилася перспектива нових ринків постачання. Ці факти занепокоїли декого в Росії. Слідом за світовими цінами на нафту та газ маємо тепер ще й Євразі­йське об'єднання вугілля і металу. У такому Об'єднанні, за твердженням І.Юхновського. донецькому вугіллю настане без­славний кінець! Як тільки в Україні перенесли центр тяжін­ня нашої енергетики з газу на вугілля, відразу ж з'явилася ідея ЄОВМ, що, без сумніву, становитиме загрозу розвит­кові української вугільної індустрії.

Дещо протилежну думку висловив Посол України в дер­жавах Бенілюксу Борис Тарасюк, який в інтерв'ю кореспон­дентові часопису «Універсум» на початку 1996р. підкреслював: «...однозначно скажу, що ця подія, як і саме об'єднання, на­вряд чи опинилося в центрі уваги ЄС. Навпаки, наведу один промовистий факт. Під час переговорів України із ЄС відносно укладення двосторонньої угоди з торгівлі сталеливарною про­дукцією (грудєнь1994р.) поряд з офіційною делегацією Украї­ни ці самі переговори намагалась провести ще одна делегація - від Євразійського Об'єднання вугілля і металу, яке нібито представляло також інтереси України. Звичайно, Європейсь­ка Комісія відмовила другій «делегації» у будь-яких контактах з порушеного питання. Проте, говорячи про ЄОВМ, слід да­ний факт взяти до уваги, оскільки він яскраво свідчить, яки­ми саме можуть бути негативи від участі України в ньому.

У будь-якому випадку, зроблені Верховною Радою під час ухвалення цього рішення застереження дозволять, в разі не­обхідності, захистити національні інтереси України» .

І все ж, незважаючи на підписані важливі документи і зусилля, які приймаються сторонами, кризові явища поглиб­люються у всіх країнах СНД. Незадовільно вирішуються обу­мовлені в договорах питання, не зникають протиріччя в по­зиціях країн-партнерів, не ліквідовуються штучні обмежен­ня на шляхах імпорту-експорту, що наносить великий зби­ток становленню Співдружності.

Проблем і труднощів у формуванні і становленні Економі­чного Союзу залишається ще багато. Адже, — як підкреслює С.І.Соколенко, - в усіх прийнятих міждержавних докумен­тах в рамках СНД єдиним суб'єктом економічних відносин виступає держава. В цих документах не знайшлося місця для безпосередніх виробників і споживачів. А ринкові відносини будуються, в першу чергу, з допомогою формування нових суб'єктів ринкових відносин.

У більшості прийнятих документів відсутнє глибоке кон­цептуальне опрацювання проблем інтеграції в рамках СНД, послідовність і ясність в становленні самої інтеграції. У кон­цепції розвитку СНД також не визначені шляхи використання іноземного капіталу, відсутнє обґрунтування критеріїв співвідношення національних, інтеграційних чинників соціально-економічного розвитку, не обумовлюються умови переорієн­тації країн СНД на міжнародні стандарти і світові ціни. До вказаних недоліків С.Соколенко додає також низьку активність, а, можливо, навіть і бездіяльність на сьогодні багатосторонніх міжнародних економічних і валютно-фінансових інститутів. У підсумку країни СНД не отримують від них необхідної підтрим­ки в розвитку дрібного і середнього підприємництва, в струк­турній перебудові виробництва і сфери обслуговування.

Можна стверджувати, роки існування СНД засвідчили, що як політики, так і вчені-практики у своїй більшості усві­домили, що позбутися розладу національних економік, от­римати перевагу від їх інтеграції на новій основі допомогло б погодження новими незалежними державами політики на го­ловних напрямах реформ, які в них проводяться. Важливу роль в цьому зв'язку повинні зіграти створені зони вільної торгівлі, митного і платіжного союзів та налагодження ак­тивних ділових зв'язків з новими торговельно-промисловими партнерами як на регіональній, так і на багатосторонній ос­нові. Необхідне також дальше звільнення від тарифних бар'єрів, ліцензій, квот, виключення прояву протекціонізму і торговельних обмежень.

Багато належить зробити для зближення політики конку­ренції, торговельних режимів і правил торгівлі, вирішення практичних проблем транзитних перевезень. Для корінного покращання роботи у галузі платежів і фінансування вироб­ничих програм необхідні заходи із зміцнення комерційних банків, створення ринку регіональних валют, відміни обме­жень на обмін валюти в межах СНД, надання підтримки в становленні національних валютних ринків. Із зміцненням СНД, безумовно, повинен відбутися ріст інтеграції цих країн в європейську і світову економіку.

Необхідно підкреслити, що статус асоційованого члена в Економічному союзі був вигідний для України, оскільки да­вав право брати участь у нарадах і не зобов'язував підпису­вати документи, які суперечили законам та національним інтересам України. Під впливом ілюзій про можливість рівноп­равних партнерських відносин з Росією і рівноправної взає­мовигідної активної участі в СНД Президент України підпи­сав угоду про міждержавний економічний комітет (МЕК), що внесло суперечність і плутанину відносно позиції України в цьому питанні. З другого боку, цей вимушений компроміс на деякий час зняв напругу в українсько-російських відноси­нах, що ускладнилися у зв'язку із проблемою розподілу ЧФ і невирішеним питанням про його базування.

Не обійшлося без складностей у відносинах України із СНД (хоч правильніше було б сказати - із Росією) і у військовій сфері. 15 травня 1992р. у Ташкенті в рамках СНД підписано договір про колективну безпеку. Незважаючи на тиск, Україна не поставила підпис під цим документом.

Проте російське керівництво добре усвідомлювало, що без інтеграції усіх держав-членів СНД у військовій сфері відно­вити єдиний державний організм буде неможливо. 20 липня 1994р. РКБ прийняла Концепцію колективної безпеки, яку підписали міністри закордонних справ і міністри оборони країн-учасниць. У забезпеченні колективної безпеки країн-учасниць важлива роль відводиться спільній (об'єднаній) системі ППО.

ґрунтовний аналіз стану справ в Силах Протиповітряної оборони України та причин підписання Україною Угоди про об'єднану систему ППО зроблено в статті Ярослава Тимченка «Сили Протиповітряної оборони»'".

Очевидно, що російських військових стратегів у першу чергу турбувала безпека Росії, а СНД було всього лише прикриттям для вирішення власних проблем"". Про це свідчить обговорення цього питання Генеральним штабом ЗС РФ, який констатував, що Росія після розпаду СРСР фактично не за­хищена від ракетного нападу, оскільки системи ППО виве­дені із ладу. З цього приводу експерти Генерального штабу ЗС РФ полковник М.Хомченко і майор І.Бізюк з тривогою писали у газеті «Красная звезда» (центральний орган міністер­ства оборони РФ):

«Большая часть обїектов зтих систем находилась непосредственно у государственной границьі, й, естественно, оказалась на территории других государств (из 8 станций предупреждения о ракетном нападении лишь 3 находятся на территории Российской Федерации)».

Військові експерти Генерального штабу ЗС РФ прийшли до висновку, що: «цшесообразно бьиіо б-ьі... договориться об аренде на какое-то время зтих обїектов Вооружениьіми Силами РФ в целях создания єдиной-таки системи, в том. число й в интересах государств, на территории которьіх располагаются зти обгектьі»".

Проблеми держав-учасниць СНД спонукали до перего­ворів про єдину систему ППО на початку 1995р. в Москві. На нараді командувачів ППО країн СНД 27-28 січня Міністер­ство оборони Росії запропонувало створити об'єднану систе­му ППО СНД, яка мусить діяти як єдина система з жорсткою централізацією та отриманням бойових завдань з Централь­ного командного пункту військ ППО Росії. Певно, що така постановка питання не знайшла розуміння у командувачів ППО незалежних держав.

Продовження діалогу відбулося на початку лютого 1995р. в Алма-Аті. Саме тут 10 лютого підписано відому Алма-Атіінську угоду про створення об'єднаної оборони (а не єди­ної, - як передбачала Росія) системи протиповітряної оборо­ни (ОСППО) держав-учасниць СНД. У Москві на чолі з ко­мандувачем ППО Росії створено Координаційний комітет ППО, який і мусить опікуватися співпрацею військ ППО країн СНД. До цієї Угоди приєдналась і Україна.

Міністр оборони України Валерій Шмаров підписав Уго­ду, зробивши застереження - «із врахуванням національного законодавства України». Фактично, це застереження має фор­мальний характер, оскільки Угода передбачає, що координа­ція дій сил і засобів об'єднаної ППО повинна здійснюватися із центрального КП ППО Росії. Поставлений під Угодою підпис міністра оборони В.Шмарова вніс певну суперечність у пози­цію України щодо інтеграційних процесів у військовій справі.

Зважаючи на те, що підписана угода викликала різкий осуд ряду політичних сил і громадських організацій держав­ницького спрямування, прем'єр-міністр України Є.Марчук, після закінчення зустрічі глав урядів країн СНД, що відбу­лася 12 квітня 1996р., вніс роз'яснення щодо участі України в угоді й заявив, що Україна буде виконувати її тільки в галузі військово-технічного співробітництва.

Прагнення Росії за будь-яку ціну перетворити СНД на єдину державу вступило в суперечність із прагненням Ук­раїни відстояти незалежність.

Росія вважає, що для повного втягнення України в полі­тичний, економічний та військовий інтеграційний процес, підпи­саний Президентом України, угод явно замало, зокрема для політичної інтеграції, тому об'єктом нової атаки Москви стала обрана Верховна Рада України. Беручи участь у МПА СНД у статусі спостерігачів, українська делегація у складі Олега Дьо-міна, Євгена Мармазова і Юрія Болдирєва невдовзі стала ініціа­тором вступу України до есендівської асамблеї.

Проте керівництву Верховної Ради України, прокомуні­стичним і проросійським силам не вдалося зреалізувати полі­тичну настанову Москви. Заява спікера Федеральних Зборів Російської Федерації Володимира Шумейка про те, що вступ України у МПА СНД вирішений, виявилася передчасною. За­уважимо, що цьому питанню присвячено чимало публікацій  Як відомо, з колишніх республік до МПА не приєдналися Україна, Туркменія і, звичайно, держави Балтії.

У 1995р. як в Україні, так і в Росії активізувалися дискусії з приводу вступу України повноправним членом до Міжпар­ламентської асамблеї СНД. Такого не було дотепер у нашо­му парламенті: 12 разів протягом неповних 3-х місяців кінця 1995р. комуно-соціалісти з допомогою свого керівництва у Верховній Раді намагалися проштовхнути приєднання до угоди про Міжпарламентську асамблею СНД .

За словами Д.Табачника, Верховна Рада витратила 14 днів на обговорення питання про можливий вступ України до Міжпарламентської асамблеї країн СНД, тоді як Президент і прем'єр-міністр країни неодноразово зверталися з прохан­ням прискорити прийняття біля 200 «життєво-необхідних» законодавчих актів.

Згаяно багато дорогоцінних сесійних годин. Тому варто проаналізувати зауваження до цього питання тих, хто впри­тул ним займався. Тези народного депутата України (фрак­ція НРУ) В.Ткаченка та директора програм з міжнародної політики та безпеки Консультативно-дорадчої Ради при Вер­ховній Раді України П.Жовніренка дещо сухі й академічні. Проте виважені й аргументовані.

Угоду щодо МПА підписано 27 березня 1992р. керівника­ми парламентів 7 країн СНД. Пізніше до неї приєдналися ще З країни. Україна бере участь у роботі МПА у ролі спостері­гача. Документи МПА (угода, регламент, положення про сек­ретаріат) визначають її як консультативно-дорадчий інсти­тут. Діяльність МПА організовується Радою асамблеї, до якої входять керівники парламентських делегацій. При Раді утво­рені постійно діючі та тимчасові комісії для попереднього вивчення питань. Дивний вже сам склад постійних комісій, серед яких є такі, як з питань оборони та безпеки, зовніш­ньополітичних питань, контрольно-бюджетна. Як зауважує В.Ткаченко, «керівниками цих комісій призначаються пред­ставники Російської Федерації». А постійно діючий орган МПА - Секретаріат Ради - сформовано з громадян РФ (експер­ти, технічні працівники).

П.Жовніренко, аналізуючи документи МПА, зауважує: «Угода про МПА є досить демократичною. Всі її 17 статей викладені «м'якими» формулюваннями, що, на перший по­гляд, унеможливлюють диктат чи централізацію... Делегації мають рівні права, кожна з них - один голос (ст.З), рішення приймаються консенсусом (ст.7), керівники делегацій голосу­ють почергово (ст.ІО)». Водночас П.Жовніренко зауважує: «Практика СНД засвідчує, що досить часто м'які формулювання документа в реальному житті стають або жорсткою конструкцією, або ігноруються. Так, положення ст.8 про те, що МПА «може розробляти рекомендаційні (модельні) зако­нодавчі акти» вилилося в постанову МПА від 29.10.94р„ згідно з якою протягом 1995-1996 рр. заплановано розробити мало не півсотні таких актів - від Кримінального кодексу до За­кону про порядок проходження військової служби за кон­трактом. У той же час голова Ради асамблеї В.Шумейко 8.06.94р. дав доручення постійним комісіям МПА провести «ек­спертизу національних законодавчих актів країн-учасниць... з метою їх узгодження і перевірки на відповідність нормам міжнародного права». Якщо згадати той факт, що Україна активно співпрацює з багатьма міжнародними організація­ми, в тому числі й з експертами Ради Європи, які допомага­ють нам і в цьому напряму (привести законодавство до стан­дартів Європи), то навіщо тоді город городити? Однак і це ще не все. «З тексту конвенції про МПА, — пише П.Жовні-ренко, — випливає, що однією з найважливіших функцій МПА буде «гармонізація» всього (!) законодавства країн-учас­ниць». І робить висновок, що «гармонізувати» створене за 4 роки (а сьогодні вже за 5 років) існування незалежних дер­жав законодавство можна лише за умовами «надання МПА функцій верховного законодавчого органу». А це вже - по­рушення українського законодавства і взагалі відмова від державної незалежності. Не більше і не менше. Звичайно, МПА може залишитися дорадчим, але чи зможе?

В.Ткаченко пише з цього приводу: «Виявляється тенден­ція з боку РФ розширити повноваження МПА». А.П.Жовні-ренко додає до цього: «Функції і структура Асамблеї мають досить розмитий вигляд, ряд положень - невизначені (на­приклад, які саме планується заснувати допоміжні органи, постійні та тимчасові комісії, спеціалізовані організації...). Все це дає підстави для сумнівів у дієздатності МПА у пропоно­ваному вигляді».

Цієї самої думки дотримується в своїй статті К.Паришку-ра , який звертає увагу на той цікавий факт, що штаб-квар­тира МПА (на порушення ст.9 угоди про неї) чомусь розта­шувалася не в Мінську, а в Санкт-Петербурзі, що спостері­гачі «вираховують» кількість нині діючих комісій МПА за... матеріалами оперативної діяльності. Те саме стосується інших органів. Невідомий статус таємничого Гуманітарного фонду МПА - в жодному відкритому документі Асамблеї нічого про це не сказано. Відомо лише з постанов МПА, що цей фонд звільнено від усіх видів податків, а сам він займається спо­рудженням Міжпарламентського центру вартістю 250-300 млн. доларів США. До речі, в документах МПА точно не визначе­но розмір дольових внесків країн-членів. А довідка про їх надходження, - підкреслює К. Паришкура, - засвідчує, що боргів перед МПА не мають лише три країни.

Про самодостатність МПА, вигідність її існування лише для чиновників апарату свідчить і те, що Узбекистан фак­тично самоусунувся від участі в заходах МПА, що вже не існує половини тих парламентів, які її заснували, що Вірме­нія і Азербайджан при спробі вирішити в межах і з допомо­гою Асамблеї свої проблеми нічого не добилися. Азербайд­жан намагався якось вплинути на Вірменію з тим, щоб вона не підтримувала одноплемінників у Карабаху проти урядо­вих військ Азербайджану, а Вірменія не добилася внесення до порядку денного Асамблеї розгляду питання про взаємне неблокування країн-членів. Провалилися і спроби МПА взяти на себе миротворчі функції у Придністров'ї, Абхазії.

17 травня 1995р, українська делегація брала участь у ро­боті Комісії із зовнішньополітичних питань МПА". Головним було питання взаємовідносин країн-учасниць МПА і НАТО. Україну критикували російські експерти за особливу пози­цію у ставленні до блоку, пропонували співробітництво з Росією у дипломатичній та військовій галузях. Та тут виникає принаймі одне питання: проти кого Україна може сьогодні об'єднувати зусилля з Росією? Від кого чула останнім часом більше претензій? Можливо, у Франції або НАТО є якісь претензії на Чорноморський флот, Севастополь, Крим?

Експерти одностайні: співробітництво України з МПА по­трібне для того, щоб пояснити країнам СНД свою позицію, вплинути на прийняття рішень. Україні доцільно мати в ній статус спостерігача.

Доцільність співпраці з Росією та країнами СНД маііже не викликає дискусій: нам справді необхідно зміцнювати сто­сунки з новими державами на пострадянському просторі, особливо економічні, зважаючи на обсяг нашої участі в еко­номічному ринку цього регіону. І це повинні бути повнокровні партнерські двосторонні взаємини.

Однак проблема вступу України, а точніше - зміни ста­тусу спостерігача на повне входження до МПА СНД - вихо­дить за межі двосторонніх відносин і не завжди кореспон­дується зі статусом Української держави як позаблокової. Виникає ї ряд інших питань, в тому числі й збереження не­залежності України.

Україна вже має історичний досвід щодо подібних угод. Коли 340 років тому Богдан Хмельницький укладав Переяс­лавську угоду, її умови на перший погляд, також нібито не загрожували Україні. Однак ця угода була грубо порушена Росією, і Україна поступово була втягнута до імперії, що призвело до жахливих наслідків для нашого народу. Вже у XX ст. історія певною мірою повторилася. У 1922р. Україна прагнула до рівноправного союзу, а стала знов-таки части­ною імперії, об'єктом для випробування абсурдної комуні­стичної ідеї, жертвою голодоморів і геноциду. Зараз, на­прикінці XX ст., знов розпочинається втягнування України до нової імперії. На цей раз - під гаслами «інтеграції», «еко­номічного союзу» або «розвитку міжпарламентських зв'язків».

Звичайно, сама ідея інтеграції не має в собі нічого погано­го. Це - загальносвітовий процес... Однак інтеграція може відбуватися лише при наявності сприятливих чинників: ви­сокого ступеня демократизації суспільства, високого життє­вого рівня, спільних політичних, соціально-економічних та воєнних інтересів. Найкращий приклад цьому - Європейське співтовариство. А будь-який інший шлях є підкоренням і ко­лоніалізмом. Така система - нежиттєздатна, особливо, коли використовуються насильство й грубий тиск. Внутрішні про­тиріччя неминуче доводять систему до абсурду і розвалу. Саме так сталося з Радянським Союзом. Тому українські дер­жавницькі сили твердо стоять на перешкоді будь-яким спро­бам відновити імперію.

Сьогодні, хоча небезпека України гарантована нормами міжнародного права і Меморандумом до ДНЯЗ, реальні події свідчать про протилежне. Постійно відбувається тиск на Украї­ну, втручання в її внутрішні справи, ведеться широкомасштаб­на антиукраїнська пропаганда всіма засобами масової інфор­мації. Штучно роздмухується кримська проблема, затягується вирішення проблеми ЧФ. Загальний напрям цієї політики оче­видний. І за таких умов нам пропагують «інтегрування»!

Зважаючи на негативну оцінку щодо вступу України до МПА з боку Міністерства закордонних справ України, Міністерства юстиції України, Національного інституту стра­тегічних досліджень, відсутність Статуту МПА, постійне втручання керівництва Росії в роботу МПА тощо, слід при­вернути увагу до того, що:

~ керівництво Росії намагається перетворити СНД на кон­федерацію колишніх республік колишнього СРСР, про що свідчить Указ Президента Росії про роль Росії в інтеграції країн СНД та розробку концепції національної політики для Росії та ближнього зарубіжжя;

~ розміщення координаційних органів СНД суперечить угоді про створення Співдружності Незалежних Держав, прийнятої 8 грудня 1991р.;

- в Росії постійно існує політична нестабільність, відбув­ся розділ парламенту, війна на два фронти: Таджикистан, Чечня та тероризм;

- Росія постійно втручається у внутрішні справи України в питань ситуації в Криму та Севастополі;

- Державна Дума Росії прийняла закон про «Мораторій на одностороннє скорочення Чорноморського флоту»;

- в Україні не прийнято Закон про статус російських військ, котрі продовжують розміщуватися на території на­шої держави, а також військово-морського флоту Росії, який базується в територіальних водах України;

- за час свого існування Міжпарламентська асамблея жод­ного разу не розглядала на своїх засіданнях питань про втру­чання Росії у внутрішні справи держав Співдружності (СНД), зокрема України, та про геноцид Росії проти власного наро-ДУ (У Чечні). То кому ж потрібна така Міжпарламентська асамблея?

Небезпека вступу Верховної Ради України у Міжпарла­ментську асамблею (МПА) СНД полягала в тому, що згідно з новим статутним документом Міжпарламентської асамблеї - Конвенції, яка підписана 24 травня 1995р.-президентами країн СНД (Молдова, Туркменистан, Узбекистан і Україна від підписання документа утрималися), МПА фактично пе­ретворюється на наддержавний орган. А якщо врахувати по­гляди російської Держави на перспективу МПА, то вступ України у цю організацію стає подвійно небезпечним. У доку­менті, що має назву «Про подальший розвиток Міжпарла­ментської асамблеї», Держдума постановила, що функції МПА СНД необхідно розширити до Євразійського парла­менту, а тому пропонується, щоб на засіданні цього парла­менту рішення приймалися кваліфікованою або простою більшістю голосів.

На початку грудня 1995р. у Москві засновано постійнодіючий координаційний орган держав СНД під назвою «Рада ге­неральних прокурорів країн СНД». До неї увійшло II колишніх союзних республік. Григорій Ворсинов - єдиний, хто не підпи­сав цієї угоди. У той же час українська сторона буде брати участь у роботі Ради, але лише з правом дорадчого голосу.

На думку української делегації, стосунки з прокуратура­ми сусідніх чи зацікавлених держав Україна будуватиме на двосторонній основі. Такі договори українська сторона на кінець 1995р. вже мала з вісьмома країнами.

Перебравши на себе провідні керівні посади в СНД (без­змінне головування в СНД, керівництво Міждержавним еко­номічним комітетом), - пише Л.Філіпенко, - Росія розбудо­вує його нормативно-інституційну структуру  Наприкінці 1996р. створено 80 органів СНД, 3 них Україна бере участь в 57. Склалася відповідна структура СНД.

Таким чином, в реалізації цілей СНД важливу роль по­винні відігравати його координаційні органи. На даний мо­мент склалася ціла система таких органів.

Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею йде Рада глав урядів, а далі координуючі інститути з окремих галузей діяльності Співдружності - Рада міністрів закордон­них справ, Рада міністрів оборони, Рада по залізничному транспорту, Міждержавна рада по космосу, Електроенерге­тична рада, Міждержавна екологічна рада.

Для підготовки і проведення зустрічей глав держав і глав урядів сформовано Робочу групу.

Окремо стоїть Міжпарламентська асамблея, створена на засіданні голів Верховних Рад (парламентів) у Алма-Аті 27 березня 1992р. Делікатність стану є в тому, що до справ міжна­родного міжурядового об'єднання, яке до того ж називає себе «ні державою, ні наддержавним об'єднанням», підклю­чаються законотворці країн-учасниць.

Наміри асамблеї виходять за рамки звичайної міжнарод­ної практики парламентських зв'язків. Відповідно до Угоди про створення Міжпарламентської асамблеї передбачається обговорення не тільки питань парламентського співробітниц­тва, а й політичних, соціально-економічних проблем, а та­кож направляти Верховним Радам, Раді глав держав і Раді глав урядів припущення по законодавству, а також модельні законопроекти.

Міжпарламентська асамблея не є органом СНД, і вона сама не вважає себе такою. Угода від 27 березня 1992р. визначає асамблею як постійний інститут «держав-членів СНД», а не Співдружності в цілому. Підкреслимо, що Угоду підписали 7 членів СНД (Молдова і Туркменистан були відсутні на зустрічі; Азербайджан та Україна виступили спостерігачами).

Засновно Угода передбачає, з одного боку,, звичайну для договірної практики норму - Угоду можна змінити або до­повнити «за взаємною домовленістю». Однак, з іншого боку, вона надає кожному членові СНД «право призупинити дії цієї Угоди або окремих її статей, повідомивши про це учас­ників Угоди за рік» (ст. 10). Денонсація договору з попереднім повідомленням добре відома міжнародному праву, і термін «призупинити» можна було б тлумачити тільки в цьому змісті. Але як розуміти вибіркову, на вибір кожного члена СНД відміну (в формі «призупинки») окремих статей заснованого акта? Якщо дотримуватися даного положення, то можна уявити фантастичну для сучасних міжнародних відносин си­туацію: існує організація, в якій один член визнає обов'язки по 10 статтях з 14, а інший -по 9 і т.п.

Тимчасова угода від ЗО грудня 1991р. також фіксує вказа­ний підхід. З одного боку, Угода встановлює такий порядок роботи Ради глав держав: «Рішення Ради приймаються за загальною згодою - консенсусом» (ст.2). Однак ст.З Угоди го­ворить: «Будь-яка держава може заявити про свою незаці­кавленість в тому або іншому питанні». Вказане положення містить чимало незрозумілих питань. У будь-якому випадку положення передбачає інший порядок роботи, ніж принцип консенсуса.

Таким чином, в правовій основі Співдружності закладено можливість вибіркової часткової участі його членів у діяль­ності організації. Практика використання такої можливості привела до цікавих результатів.

Угода по стратегічних силах СНД від ЗО грудня 1991р. має II підписів, Угода про повноваження вищих органів СНД по питаннях оборони від 20 березня 1992р. - 7, Угода про вико­ристання повітряного простору від 15 травня 1992р. - 10, Договір про колективну безпеку від 15 травня 1992р. - 6 підписів. Цей перелік можна продовжити. Але ж вони всі вва­жаються актами СНД.

Вибіркова участь в діяльності Співдружності блокувала роботу Ради глав держав. Адже рішення Ради, підписані навіть 10 її членами проти волі одинадцятого, не можуть вважати­ся документами. Не дивно, що в СНД приймається порівня­но мало рішень і водночас багато угод і протоколів, а досить інтенсивні засідання глав держав-учасниць до цього часу проходили звичайно у формі зустрічей на вищому рівні, а не у формі засідання Ради.

Справа навіть доходить до парадоксальних ситуацій. Так, Договір про колективну безпеку «призначає» депозитарієм ратифікаційних грамот Уряд Білорусі, хоч остання не бере участі у договорі.

Реальні факти свідчать, що чим більше організація СНД втрачає свій вплив, тим помітніші намагання посилити у Співдружності інтеграційні процеси. Свідченням цього стало засідання глав держав СНД 19 січня ІООбр". На засідання було винесено II питань. Вже перше питання — про перспективи формування Митного і Платіжного союзів говорить наскільки це непрості питання. Йдеться поки що про перспективи, але вже сьогодні кожна з держав Співдружності прораховує і про­гнозує можливі наслідки входження в такі союзи. Україна, приміром, зовсім не проти вільної, рівноправної торгівлі в рамках СНД. Але торгівля справді має бути рівноправною і взаємовигідною. Тому позиція нашої держави в цьому питанні обережна і зважена: потрібно чітко визначити можливості й перспективи подібних союзів з тим, щоб вони не завдавали шкоди інтересам кожної з держав, у тому числі й України.

Не досягнуто консенсусу при розгляді положення про прапор і емблему Співдружності. Головним опонентом тих, хто запропонував обговорення атрибутики СНД, знову ж таки виступила Україна. Аргументи нашої делегації виглядали переконливо. У відповідності з національним законодавством Україна не розглядає СНД як суб'єкт міжнародного права і виступає проти перетворення її на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру. Україна вва­жає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнює процес форму­вання якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між учасниками СНД. Тому прийняття Положення про пра­пор і емблему Співдружності означає визнання де-факто СНД як міжнародної організації і суперечить діючому законодав­ству Української держави.

Україна не підтримує ідеї створення військового блоку СНД, а відповідно не підписала 15 травня 1992р. в Ташкенті Договір про колективну безпеку (Вірменія, Казахстан, Кир­гизстан, Росія, Таджикистан, Узбекистан). Договір передба­чає утворення Ради колективної безпеки в складі керівників держав- учасників і Головнокомандувача Об'єднаними Сила­ми СНД. Створення членами СНД поруч з Радою глав держав ще одного колективного органу неминуче підніме питання про розмежування їхніх повноважень, а таке розмежування може бути проведене на підставі консенсусу. Ще більш не­зрозумілим є участь в новому органі Головнокомандувача Об'єднаними Збройними Силами СНД, оскільки він підпо­рядковується Раді глав держав.

Відповідаючи на запитання кореспондента газети «Зерка-ло недели», Леонід Кучма підкреслив: «...створення військо­вого блоку - це логічний наслідок достатньо серйозного про­тистояння. А кому сьогодні протистоїть Україна?

Сьогодні я не бачу якої-небудь глобальної загрози, гло­бального виклику, глобальної агресії, в ім'я відбиття якої вар­то створювати військовий блок СНД. Безумовно, існують ло­кальні крапки напруги в різних регіонах Співдружності, але для нейтралізації локальних загроз потрібні локальні договори.

...До того ж не потрібно забувати, що Україна є за своїм статусом нейтральною, позаблоковою державою. Ця форму­ла юридичне закріплена вищим законодавчим органом краї­ни, і тому всі закиди з того чи іншого боку про небажання України приєднатися до будь-якого військового блоку, з юридичної точки зору, просто необґрунтовані» .

Яка ж позиція України стосовно інтеграції в СНД і які чинники визначають її політику?

Коли утворювалося СНД Україна вбачала в ньому механізм цивілізованого розлучення республік колишнього Радянсь­кого Союзу. Завдяки СНД вдалося вирішити деякі з питань цивілізованого розлучення, хоча багато з них залишилися ще й досі - власність СРСР за кордоном, активи й пасиви, діамантовий фонд тощо. Складною залишається й проблема поділу та базування Чорноморського флоту.

На думку Р.Лубківського, створення СНД - оптимальний варіант. Однак тодішнє керівництво України припускалося помилок - і стратегічних". Держава, яка оголосила себе єди­ною правонаступницею СРСР, повинна була, крім важкого політичного тягара, взяти на себе і моральну відповідальність за певні речі. «Як на мене, - підкреслює РЛубківський, - то паралельно з прийняттям лідерами України, Росії та Білорусі акта про припинення існування СРСР слід було впроваджу­вати в дію чіткі, на міжнародному праві оперті домовленості щодо політичного, юридичного та економічного правонаступ-ництва. Так, Російська Федерація, що виявила бажання взяти на себе політичне правонаступництво, повинна була деклару­вати 'і правонаступництво моральне - з усіма наслідками.

Потенціал колишнього «Союзу» мав бути скрупульозно полічений, враховуючи особливий вклад у нього України ~ хоча б за 70 років більшовицького режиму.

Нам нав'язали заборгованість у багатьох галузях, змуси­ли визнати «нульовий» варіант з активів і пасивів колишньо­го СРСР. Замилили очі про готовність сплатити есесерівські борги лондонським і паризьким кредиторам, а сьогодні Росія намагається, щоб сплату їх було перенесено і списано. За цю «готовність» ми поплатилися часткою золотого запасу, діа­мантового фонду, історичних, культурних і архівних над­бань. У 106 країнах світу МЗС Російської Федерації володіє майном, що розвалюється, та його і не думають ділити» .

В сучасних умовах в державних, політичних та громадських колах України немає одностайності в підходах до функцій та перспектив розвитку СНД. Більшість політиків, які мають владні повноваження, розглядали СНД як засіб цивілізованого «роз­лучення» постсоюзних республік. Їх погляди образно висловив ДПавличко: «Для України СНД - це той баран, який під своїм животом виніс мудрого Одіссея з печери людинопожирача. Ми вийшли на свободу, та Полідій чує нашу дорогу і вертає на неї скелями. Наша мета - відійти на безпечну відстань, сісти на корабель і крикнути велетові: «Прощай навіки!» .

Серед політичних партій погляди на СНД різко відмінні. Соціалістична партія та Громадський конгрес України - за конфедеративні відносини з республіками колишнього СРСР в межах СНД, зміцнення взаємовигідних зв'язків аж до ут­ворення єдиного економічного простору. Об'єднання «Нова Україна» - за участь України в СНД як в механізмі демонта­жу структур, розподілу майна колишнього СРСР, взаємно­го контролю за ядерною зброєю (її пізніше було вивезено з території України), а також багатостороннього переговорно­го процесу. НРУ, КНДС — за вихід України із СНД, орієнта­цію на двосторонні міждержавні угоди з колишніми радянсь­кими республіками.

А.Філіпенко виділяє такі головні риси, що характеризу­ють підходи України до визначальних, принципових питань побудови СНД та їх механізмів:

- збереження національного суверенітету, опір створен­ню наднаціональних структур, які б відтворювали колишні союзні органи;

- еволюційний, поступовий характер економічної інтег­рації, подиктований об'єктивно існуючими передумовами, які детермінують поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз);

— пріоритет національних економічних інтересів, гаран­тування економічної безпеки держави;

- недопущення домінування однієї з країн СНД у спільно створюваних міждержавних організаціях та об'єднаннях;

- розвиток і поглиблення стосунків з країнами СНД не можуть та не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'язків із розвиненими країнами світу;

- міра, характер і глибина участі України у спільних за­ходах не повинні суперечити Конституції України, Декла­рації про державний суверенітет, Акта про незалежність, чинному законодавству .

Забезпечення національних інтересів України вимагає не лише ретельного опрацювання та дотримання концептуаль­них засад участі України в СНД, основою яких є відповідні рішення Верховної Ради. Важливого значення набуває не­обхідність їх практичної реалізації у повсякденній діяльності СНД. Це особливо важливо. Адже за період існування СНД до жовтня 1995р. було проведено 17 засідань Ради глав дер­жав і 18 засідань Ради глав урядів, на яких розглянуто близь­ко 600 багатосторонніх документів. Україна підписала близь­ко 400 документів. За свідченням білоруських експертів, ре­альні практичні наслідки має менш ніж кожний третій підпи­саний документ, всі інші просто недієві  .При цьому слід ви­ходити з того, що позиція України щодо Співдружності має бути активною, гнучкою та прагматичною.

«...Україна виступає і буде виступати за те, щоб у рамках СНД укладалися такі угоди, які дійсно відповідали б націо­нальним інтересам практично всіх держав-учасниць», -підкреслює Г.Удовенко".

Україна — найбільша за територією і п'ята за чисельністю населення держава Європи. Саме це вже є достатньою підста­вою для багатопланової і фундаментальної інтеграції у за­гальноєвропейські структури. Проте в будь-якому випадку в найближчій перспективі на першому місці для неї будуть взає­мовідносини - політичні, економічні, фінансові - з екс-рес-публіками СРСР: багатосторонні і двосторонні. По-перше, відо­мо, що між сусідами, якщо вони не вороги, завжди склада­ються більш або менш тісні зв'язки. По-друге, нові суверенні держави так довго були інтегральними частинами унітарно­го цілого і настільки міцно «прив'язані» одна до одної, що й найбільш переконані сепаратисти неспроможні відразу ж поставити заслін економічним зв'язкам, які складалися протя­гом десятиліть, іноді століть. Україна, наприклад, реалізує в СНД майже третину своєї продукції в рамках Співдружності, щороку приблизно 100 млрд. господарських контрактів  Зро­зуміло, що ринок СНД компенсує відставання своєю неви­багливістю. Однак чому б тоді не здійснити переорієнтацію на більш розвинені галузі і на більш розвинені країни Співдруж­ності. Слід, - як підкреслює В.Литвин, — зрозуміти, що ук­раїнська ситуація набагато складніша, ніж російська. Росія незрівнянно багатша на ресурси. Із 37 видів мінеральної си­ровини, необхідної нашій промисловості, лише 19-й видами Україна забезпечує себе сама. І очікувати все це від інших (неучасників Співдружності) наївно. При будь-якому розвит­ку подій Росія не втратить державності, вона може тільки змінити її форму. Тим часом, для України питання полягає в тому, чи утвердить вона свою державність, чи втратить її. Виходить, і відповідальність наших політиків, які формують зовнішньополітичний курс держави, велика.

По-третє, стандарти, яким відповідає продукція, що ви­робляється колишніми союзними республіками, здебільшого не досягують до світових. Так що вільно чи не вільно, але якийсь час їм доведеться підтримувати і розвивати торго­вельні та інші відносини, в основному, один з одним. Та й пробиватися на зовнішній ринок поодинці - справа майже безнадійна. Хіба що з сировиною. А це — прямий шлях до неоколоніальної залежності.

Ось чому, виходячи з реальної ситуації, відповідно до про­грами діяльності Кабінету Міністрів, два зовнішніх відомства — Міністерство закордонних справ і Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі розробили Концепцію розвитку відносин України з країнами СНД". Цей документ було підго­товлено до винесення на розгляд Верховною Радою .

На країни СНД припадає більш як 65% всього зовнішньо­торговельного обороту України (експорт - понад 55, імпорт - близько 75%).

Тому в концепції стверджується, що створення ефектив­них умов торговельно-економічних зв'язків у відносинах з цими країнами для забезпечення доступу до ресурсів та ринкі" збуту країн СНД, а також залучення інвестицій і ресурсів для реформування економіки України є необхідним чинни­ком стабілізації вітчизняного виробництва.

Звідси й потреба участі України в діяльності Економічно­го Союзу (відповідно до статусу асоційованого членства) з приділенням основної уваги формуванню зони вільної торгівлі, розвитку взаємовигідної кооперації, співпраці щодо створен­ня об'єктів у третіх країнах, підвищенню конкурентоздат-ності продукції на ринках цих країн, спільних підприємств, фінансово-промислових груп.

Україна, стверджується в концепції, у ставленні до СНД виходить насамперед з економічної доцільності існування Співдружності. Розвиток економічного співробітництва з краї­нами СНД має сприяти зупиненню спаду вітчизняного ви­робництва, виграшу в часі для проведення структурної пере­будови економіки і входженню у світовий розподіл праці. Ко­ристуючись застереженнями та заявами Верховної Ради 1991 р. з приводу створення Співдружності Незалежних Держав, Україна заперечувала проти надання СНД статусу об'єкта міжнародного права, а її органам - наднаціональних функцій, а також уникатиме участі в інституціоналізації Співдруж­ності, перетворенні її на наддержавну структуру конфедера­тивного чи федеративного характеру.

Україна виступає за впровадження у відносинах з країна­ми СНД режиму вільної торгівлі на основі Угоди про ство­рення зони вільної торгівлі від 15 квітня 1994р. без будь-яких вилучень тарифного чи нетарифного характеру, вбачаючи в цьому передумову подальшої економічної інтеграції, наприк­лад, створення на терені СНД Митного союзу.

Україна однією з перших ратифікувала Угоду про спри­яння розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД, укладеної у грудні 1993р., якою пе­редбачене взаємне незастосування ввізного та вивізного мита, податків, акцизів й кількісних обмежень щодо товарів, які поставляються кооперацією.

Необхідність впровадження цієї угоди обумовлена струк­турою кооперації, що дісталася нам у спадщину від колиш­нього СРСР.

Багаторазовий перетин митних кордонів комплектуючими при наявності митних бар'єрів призводить до значного зрос­тання їх вартості, а в остаточному підсумку - до різкого подорожчання кінцевої продукції.

Угода значною мірою стимулює рух товарів, що робить її вигідною для усіх держав СНД, передусім найрозвиненіших. У той же час, Україна обережно ставиться до ініційова­них Росією інтеграційних процесів в рамках СНД. І це не перебільшено або упереджено. Справжні наміри Росії щодо колишніх республік СРСР розкрив затверджений 14 вересня 1995р. Президентом Російської Федерації Указ про «Страте­гічний курс Росії з державами-учасниками Співдружності Незалежних Держав». Докладний аналіз цього документа дає підставу зробити аргументовані висновки щодо перспектив­них завдань російської зовнішньої політики, стратегії, так­тики і механізмів реалізації стратегічного курсу Росії.

Небезпека для державної незалежності України того кур­су полягає у тому, — підкреслив Богдан Горинь у своєму виступі на конференції у Варшаві «Ренесанс України», - що Росія фактично повністю ігнорує норми міжнародного права у відносинах з державами СНД, не визнає їх суверенітету і територіальної цілісності, не дотримується принципу невтру­чання у внутрішні справи незалежних держав, надає право різним державним структурам Росії втягувати незалежні дер­жави у ті політичні, економічні, військові інтеграційні проце­си, які ведуть до повного розмивання атрибутів державної незалежності". У документі із цинічною відвертістю подані форми і методи, з допомогою яких Росія постановила зреал­ізувати великодержавну ідею. Щоб не викликати різкого опору з боку колишніх республік, у «Стратегічному курсі» дана чітка вказівка: «Решать зти вопросьі адекватно военно-полити-ческой обстановке, складьівающейся в каждом государстве СНГ». Отже, Росія має сумнів, що в усіх державах СНД лег­ко зможе досягти поставленої мети, а тому до кожної із держав вважає за необхідне підбирати індивідуальний ключ. До деяких держав-членів СНД такі «ключі» вже підібрано, проблем щодо «тісної» інтеграції Білорусі, Казахстану і Кир­гизії із Росією не існує. Отже, на черзі інші, «вперті» і «непо-корні». Які «ключі» буде підбирати Росія до них поки що не­відомо. Чи не означають всі ці заходи, що вже нині необхід­но формувати світову громадську думку і якнайшвидше ро­з'яснювати європейським державам небезпеку нового стра­тегічного курсу Росії щодо незалежних держав?

«Исходить из того, — читаємо у «Стратегічному курсі», - что •нацш}нальнї  м интересам. государств СНГ соответ-ствует надежная охрана границьі по периметру СНГ, ко-торая является их общим делом й упишем».

В Указі Президента РФ у категоричній формі заявлено про неприпустимість третіх держав мати власні інтереси у державах СНД і дано вказівку відповідним структурам, що при взаємодії із третіми країнами Росія повинна досягти з їхнього боку розуміння того, «"сто зтот регион прежде всего является зоной интересов России».