52. Головні елементи глобальної економіки.

 

Процес формування елементів глобальної економіки розви­вається одночасно в кількох напрямах. Перший з них пов'язаний зі збутом товарів і послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання масштабів виробництва, з іншого — відносного насичення потреб усередині країни саме на товари і послуги національного виробництва. На цій основі виникає пос­тійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній та натурально-речовій формах.

Другий напрям дещо протилежний. Він передбачає широкий вихід на світовий ринок у зв'язку з відсутністю в національному господарстві всієї гами засобів і предметів праці, які б забезпечу­вали безперервність і розширення процесу виробництва. Йдеться про широку закупівлю на світовому ринку машин та устаткування, нових технологій, сировини, матеріалів, електроенергії, нафти, газу тощо. Розширення цього каналу міжнародного економічного спілкування детермінується, з одного боку, неможливістю й еко­номічною недоцільністю виробництва в межах окремих країн усієї номенклатури, скажімо, продукції машинобудування. Економічно вигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією. З іншого боку, запаси природних ресурсів розміщені по країнах і регіонах украй нерівномірно, що потребує їх певного «перерозподілу» за допомогою світової торгівлі. Наприклад, на країни — експортери нафти припадає 37 % загальносвітового видобутку нафти, а споживають вони всього 15 %, відповідні показники для промислове розвинутих держав — 15 і 56 %.

Глобальна економіка включає в себе такі головні елементи:

• міжнародну науково-технічну сферу;

• систему міжнародного виробництва;

• світовий ринок і міжнародну торгівлю;

• міжнародну валютно-фінансову систему.

Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентрова­но реалізуються у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау», патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг на­укової діяльності подвоюється приблизно кожні 10—15 років, а кількість науковців, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в 4 рази швидше, ніж загальна чисельність насе­лення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7—10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5—3 роки. Згідно з прогнозами, у XXI столітті науково-дослідною роботою буде займатися близько 20 % працездатного населення. На цій основі посилю­ватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зрос­татиме ефективність використання всіх ресурсів. Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажу ліцензій — майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері виявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни.

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної еко­номіки викристалізовується Нині на основі взаємодії трьох най­головніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного під­приємництва. Найвиразніше тут проявляється роль ТНК, спіль­них підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного виробництва визначають зміст, динаміку і структуру господарської взаємодії в інших підсистемах світової економіки.У процесі посилення глобалізації господарського життя орга­нічно поєднуються національні та інтернаціональні форми вироб­ництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскра­віше це проявляється в діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50 % матеріального, фінан­сового й технологічного обороту світової економіки.

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзерка­люється рух різноманітних ресурсів, що переміщуються між краї­нами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжна­родний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжна­родної торгівлі в сучасному світовому економічному розвитку свідчать такі дані. У 1900 р. обсяг світової торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив 12 %, а в середині 80-х років — уже 26 %.

Наведені цифри переконливо свідчать про випереджаюче зрос­тання міжнародної торгівлі порівняно з соціальним продуктом. Розгортаються процеси, пов'язані з поглибленням міжнародного поділу й кооперації праці, глобалізацією господарських зв'язків, посиленням взаємозалежності країн і регіонів світу.

Найважливіші тенденції в розвитку міжнародної торгівлі спри­чинені вирішальним впливом на її динаміку й структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбу­ваються в системі «наука—техніка—виробництво». Різко загост­рюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг, поси­люються регіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сег­ментація єдиного світового ринку; зростає інтерналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін з ме­тою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше проявля­ються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці від­носини на рівень простої форми обміну.

Істотні зрушення стались у структурі світового товарного екс­порту. Головна і зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка готових про­мислових виробів при відповідному-зменшенні питомої ваги си­ровинних товарів.

Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансова система. В умовах карко­ломного розширення ринкових відносин за рахунок держав Цен­тральної, Південне-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового господарського життя незмінно посилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжна­родних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб'єк­тів валютно-фінансових відносин, з'являються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За оцінками, річ­ний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10—15 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн дол.

Найхарактернішими ознаками міжнародної валютно-фінансової системи є: наявність «плаваючих» валютних курсів, що функ­ціонують на основі Ямайських угод (1976 р.); диверсифікація ліквідних засобів унаслідок впровадження в обіг міжнародних спеціальних прав запозичення (СПЗ) та євро, підвищення ролі в міжнародних розрахунках валют провід­них індустріальних держав (США, Японії, Німеччини, Англії, Франції); функціонування розгалуженої системи міжнародних фі­нансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ре­сурсів у світовому масштабі; створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ), яка об'єднує міжнародну валютно-фі­нансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутних рис глобального характеру.

Світові гроші — головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою фор­мою їх функціонального застосування. Міжнародну валютну систему складають два головні грошові блоки: резервні національні валюти та наднаціональні валюти. Головна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування платежів за екс­порт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.