61. Політико-правові основи для встановлення дипломатичних відносин між державами. Дипломатичні відносини де-факто та де-юре

Головною ланкою закордонних органів зов­нішніх зносин кожної держави є, як пра­вило, їхні постійні дипломатичні представництва, акредито­вані в інших державах, — посольства та місії.

Проте створення таких постійно діючих органів зовнішніх зносин за кордоном є можливим лише за умови повної нормалізації та офіційно визнаної врегульованості у відносинах між заінтересованими державами, тобто за наявності дипломатичних відносин між ними.

Дипломатичні відносини в сучасному світі — це наріжний камінь всієї системи міждержавних відносин. Саме вони дають можливість у повному обсязі реалізувати міжнародну правосуб'єктність держави. Звичайно, невизнання де-юре і пов'язана з цим відсутність нормальних дипломатичних відносин жодною мірою не принижують загальну вагу держави на міжнародній арені, оскільки кожна держава є суб'єктом міжнародного права насамперед в силу притаманного їй суверенітету. Водночас при дослідженні процесів реалізації міжнародної правосуб'єктності неможна повністю ігнорувати роль визнання та наявності (або відсутності) нормальних дипломатичних відносин.

У будь-якому випадку, навіть у питаннях, здавалося б, неполітичного характеру, зв'язки і відносини між державами — економічні; культурні, спортивні тощо — неминуче ускладнюються за відсутності нормальних дипломатичних відносин.

Наголошуючи на важливості дипломатичних відносин між державами та необхідності під­вищення у зв'язку з цим ефективності норм дипломатичного права, Генеральна Асамблея ООН у спеціальній резолюції з питання про дипломатичні привілеї та імунітети, ухваленій ще на XXII сесії в 1967 р., заявляла: «Генеральна Асамблея.., усвідомлюючи, що безперешкодне функціонування дипло­матичних каналів по підтримці зв'язку та консультацій між урядами є необхідним для уникнення небезпечних непо­розумінь та суперечностей... наполегливо закликає держави... вживати всіх необхідних заходів, що є обов'язковими для здійснення норм міжнародного права, які регулюють дипло­матичні відносини» (Резолюція ГА ООН 2328/ХХІІ від 18 грудня 1967 р.).

Дипломатичні відносини відрізняються від диплома­тичних контактів ще й тим, що вони, по-перше, мають стабільний, довготривалий характер, а по-друге, вимагають наявності відповідних передумов, виконання яких є обо­в'язковим. Найголовніша передумова — це визнання де-юре та взаємна згода держав на встановлення дипломатичних відносин.

Міжнародне визнання — це дипломатичний акт, який супроводжується відповідними правовими наслідками. Тіль­ки в такому розумінні його можна вважати міжнародно-правовим інститутом. Причини цього акту практично завжди мають політичний характер. Весь цей процес, не зводи­ться лише до формального визнання, не є пересічним протокольним заходом як для держави, яка визнає, так і для держави, яку визнають. Акт визнання зачіпає сутність зов­нішньої політики тієї чи іншої держави, відповідає її вищим національним інтересам. На цьому останньому моменті слід наголосити особливо. Річ у тім, що визнання — це відо­браження реальної необхідності конкретної держави встановити дипломатичні стосунки з іншою конкретною держа­вою, підтримувати з нею зв'язки на офіційній основі, оскільки визнання не є автоматичним обов'язком для держав світу, що неухильно поширюється на новоутворені країни. В міжнародному праві немає конкретних норм, що зобов'я­зували б держави в усіх випадках визнавати новоутворені суб'єкти міжнародного права з усіма наслідками, що супро­воджують цей процес.

Отже, коли йдеться про встановлення дипломатичних відносин, питання неодмінно пов'язується з повним між­народно-правовим визнанням держав — визнанням де-юре. Дійсно, це нерозривно пов'язані явища, оскільки найго­ловнішим юридичним наслідком визнання де-юре якраз і є можливість встановлення нормальних дипломатичних від­носин. Не випадково ця форма визнання (де-юре) в науковій літературі та міжнародній практиці має іншу назву — «дипло­матичне визнання». Проте, наголосимо, що саме визнання не породжує автоматично дипломатичних відносин, воно лише створює всі необхідні передумови для їх встановлення. Ось чому між фактом визнання і фактом встановлення дипломатичних відносин може бути розрив у часі і нерідко досить суттєвий.

Проте, за будь-яких обставин головною умовою встанов­лення дипломатичних відносин між двома державами є їхня спільна згода на здійснення цього акту. Ця згода здійсню­ється в будь-якій сприятливій для обох сторін міжнародно-правовій формі (це може бути й договір, але здебільшого це обмін листами або нотами ідентичного змісту).

Слід зауважити, що Віденська конвенція про диплома­тичні зносини оминає всі ці процедурні питання і містить лише одну чітко сформульовану норму: «Встановлення дипломатичних відносин між державами та заснування по­стійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою» (ст. 2).

Розглядаючи питання про фактичне застосування дипло­матичних представництв, слід мати на увазі, що тут можливі й такі варіанти, як існування на певному етапі представництва тільки однієї з сторін, що домовились про встанов­лення дипломатичних відносин, а також досягнення домов­леності про виконання дипломатичних функцій послами, призначеними за сумісництвом. «Акредитуюча держава може, належним чином повідомивши відповідні держави перебування, акредитувати главу представництва або при­значити будь-якого члена дипломатичного персоналу, зважа­ючи на обставини, в одну чи декілька держав, якщо не заявлено заперечень із боку будь-якої з держав перебування» (Віденська конвенція, ст. 5, п. 1). Такі випадки мають, як правило, перехідний характер. До них відносяться із новітньої дипломатичної практики групи зв'язку, а також відділи інтересів.