20. Сербсько-хорватські та боснійсько-хорватські відносини.

 

Як і в інших країнах ЦСЄ, криза югославської федерації була наслідком економічних, політичних, ідейних та національних суперечностей у розвитку суспільства, що з найбільшою силою проявилися у 80-і рр. Тоді у сербських політичних колах поступово посилювалася і стала визначальною лінія на створення моноетнічної держави, котра мала об'єднати навколо Белграда всі території з мішаним сербським і хорватським населенням у Хорватії та сербським, хорватським і мусульманським - у Боснії й Герцеговині.

Вибори на багатопартійній основі в 1990р., формування за їхніми підсумками нових парламентів та інших владних структур супроводжувалися прийняттям нових конституцій, а в ряді випадків і декларацій про повний суверенітет (наприклад, 2 липня у Словенії й 25 липня у Хорватії), в котрих проголошувався пріоритет республіканського законодавства над федеральним.

Наприкінці року відбулася серія нарад і консультацій як на рівні президії СФРЮ за участю представників усіх республік, так і на двосторонніх зустрічах республіканських делегацій. У результаті не лише з'ясувалися позиції сторін, а й виявилися їх непримиренність та зростаючі розбіжності. Неокомуністичні Сербія та Чорногорія прагнули зберегти федерацію з широкими повноваженнями центру. Словенія та Хорватія виступали за конфедеративне співтовариство незалежних держав, котрі самі вирішували б, яку частку свого суверенітету передати центрові. Причому адміністративні кордони між республіками всередині СФРЮ повинні були стати їхніми державними кордонами. Боснія та Герцеговина і Македонія з деякими відмінностями схилялися до третього варіанту - співтовариства з конфедеративними принципами, котре, втім, залишалося б однією державою.

Ситуація ускладнювалася тим, що у Хорватії в умовах її поступового "відокремлення" від федерації активізувалася сербська національна меншина, котра налічувала близько 580 тис. чол., тобто 12% населення. На поч. 1991р. Сербські громади в Північній Далмації, Східній Ліці, Бараньї, Кордуні й Славонії проголосили створення Сербської автономної області Крайна з центром у м. Кнін. Самопроголошена Сербська АО Крайна займала 28% хорватської території, з населення котрої лише 36% становили серби.

Хорватський уряд не визнав Сербську АО Крайна, тоді 28 лютого 1991 р. Сербський парламент і Виконавче віче САО Крайня ухвалили рішення про відокремлення від Республіки Хорватії, підкресливши, що САО Крайна залишається в складі Югославії. У травні того ж року політична боротьба в Крайні переросла у збройні сутички між сербським населенням Хорватії та хорватськими збройними формуваннями, що намагалися встановити контроль над районами проживання сербів, котрі відмовилися визнати результати референдуму, в якому понад 94% громадян, що взяли участь у голосуванні, висловилися за суверенну, самостійну хорватську державу.

25 червня 1991 р. Сабор Республіки Хорватія і Скупщина Словенії прийняли рішення про вихід із Югославії, причому Сабор водночас ухвалив хартію про права сербів та інших національностей, котрі мешкають на території Хорватії. Але наступного дня белградський уряд визнав їх незаконними і наказав угрупованню ЮНА взяти під охорону кордони Югославії з Італією та Австрією. Президент Словенії Мілован Кучан кваліфікував ці дії як агресивні й закликав населення до опору. Збройні сутички незабаром перерости у великомасштабні дії зі застосуванням важкої зброї та авіації - 28 червня літаки ЮНА завдали ракетно-бомбових ударів по цивільному аеропорту Любляни, а танкові колони почали наступ на словенську столицю. Однак "10-денна війна", котра розгорнулася на територіі республіки, завершилася повною поразкою ЮНА, що не в останню чергу пояснювалося виходом з її лав словенців і хорватів. Після підписання 7 липня Бріонських угод із представниками Белграда та ЄС Словенія та Хорватія на 3 місяці призупинили здійснення державних актів про суверенітет, водночас воюючі сторони домовилися про негайне припинення вогню і поступове виведення частин ЮНА з території Словенії. 8 жовтня 1991 р., відразу ж після закінчення терміну мораторію, словенський і хорватський парламенти підтвердили державну самостійність своїх республік. У той час белградське керівництво на чолі зі Слободаном Мілошевичем, визнавши неможливість зберегти федерацію в попередньому складі, взяло курс на створення незалежної держави, котра включала б у себе не лише територію Республіки Сербія, а й частини Хорватії і Боснії та Герцеговини, де компактно проживало сербське населення. Підтримка Белградом країнських сербів спричинила втягнення в конфлікт Югославської народної армії, міжнаціональні протиріччя в Хорватії швидко переростали в широкомасштабну війну. Міжнародні спостерігачі в зоні боїв головну відповідальність за їхню ескалацію поклали на Сербію.

Тому на міжнародній конференції по Югославії, що відбулася 18-23 жовтня 1991 р. в Гаазі, була прийнята Декларація, в котрій уперше міжнародне співтовариство визнало факт розпаду СФРЮ. На конференції пролунали звинувачення на адресу Сербії й Чорногорії в їхньому прагненні силою перешкодити відокремленню республік від Югославії. 2 грудня Рада міністрів ЄЕС схвалила рішення про застосування економічних санкцій щодо Белграда, а РБ ООН вирішила відрядити миротворчі сили до Хорватії. Спершу Німеччина, до середини січня 1992р .й решта членів Європейського співтовариства визнали незалежність Словенії і Хорватії. СФРЮ припинила своє існування в якості політичної одиниці та суб'єкта міжнародного права.

Сербський національний інтерес, боротьба проти "сепаратизму", за "об'єднання сербів" і фактична міжнародна ізоляція згуртувати на певний час і лівих, і правих, владу та опозицію в Сербії й Чорногорії. В цих умовах їхні скупщини, а 27 квітня 1992р.  І югославський парламент у складі представників обох республік прийняли рішення про перетворення СФРЮ в Союзну Республіку Югославію (СРЮ) зі столицею у Белграді. Останньою на загальнореспубліканському референдуліі 1 березня 1992р. конституювала свій вихід із СФРЮ Боснія та Герцеговина, процес конституційного оформлення незалежності Македонії завершився ще 17 листопада 1991 р.

 

Боснія та Герцеговина виявилася останньою республікою, що відважилася на вихід із югославської федерації, найчисельнішою групою її населення були боснійські мусульмани (близько 50%), за ними йшли православні серби (понад 30%) і католики-хорвати (понад 17%). Підчас бурхливих дискусій 1991 р. про майбутнє СФРЮ в цілому й кожної республіки зокрема серед сербів і хорватів панувала думка про те, що Республіка Боснія і Герцеговина є штучним утворенням, котре не має права на існування. Хорватії запевняли, що мусульмани цієї країни - це хорвати, навернуті свого часу в іслам, серби стверджували навпаки. Самі боснійські мусульмани за краще вважали називати себе окремою нацією під назвою "босняки", вони прагнули зберегти єдину державу Боснію та Герцеговину.

Тому коли 14 жовтня 1991 р. Скупщина Боснії та Герцеговини за відсутності сербських депутатів ухвалила Меморандум про незалежність, понад 80 депутатів-сербів на знак протесту сформували Скупщину сербського народу Боснії та Герцеговини і організували проведення плебісциту в сербських громадах. Підчас нього понад 1 млн. сербів висловилися за вихід зі складу Босно-Герцеговинської республіки і створення спільної держави з Сербією, Чорногорією та "автономними регіонами" сербів у Хорватії. В січні 1992р. було проголошено створення Сербської республіки Боснії та Герцеговини й сформовано її владні структури та республіканську армію.

Тим часом, 1 березня 1992р. був проведений загальнореспубліканський референдум серед усього населення краю, на якому 63% виборців проголосували за незалежність Боснії та Герцеговини. Але сербська громада бойкотувала голосування і спровокувала міжетнічні сутички, що на початку квітня переросли у повномасштабну збройну боротьбу за розподіл республіки між трьома народами. Представники сербів погоджувалися лише на конфедерацію, погрожуючив противному разі виходом із республіки.

Коли 6-7 квітня ЄС і США визнати незалежність Боснії та Герцеговини, Скупщина сербського народу проголосила самостійну Сербську республжу Боснії та Герцеговини (за прикладом Крайни), частини ЮНА чисельністю понад 100 тис. чол. влилися до складу її збройних формувань, а щойно проголошена СРЮ надала їм усебічну підтримку. Відразу ж, 30 травня 1992р. РБ ООН оголосила СРЮ агресором у Боснії та Герцеговині, відмовила їй у членстві в ООН і запровадила щодо Белграда широкомасштабні санкції. Були заблоковані всі транспортні і транзитні перевезення, закриті всі морські гавані і сербські порти на Дунаї, перекриті газопроводи, заморожені кошти сербських фірм, організацій і банків на закордонних рахунках, експорт та імпорттоварів майже повністю був блокований, як і будь-яке інвестування в економіку СРЮ.

І все ж, використовуючи практично все озброєння колишньої федеральної армії, серби навесні-влітку 1992р. легко захопили 70% території Боснії, сотні тисяч мусульман і десятки тисяч хорватів змушені бути залишити свої домівки. На решті території республіки на початку липня боснійські хорвати, спираючись на допомогу Загреба, проголосили Хорватську державу Герцего-Боснія. До осені 1992р. Під контролем міжнародновизнаного уряду Республіки Боснії та Герцеговини президента А. Ізетбеговича і прем'єра Х.Силайджича фактично перебувало близько 100% території колишньої союзної республіки. Війна за переділ територій БІГ вирізнялася неймовірною жорстокістю, причому з боку всіх сторін конфлікту: тисячі людей опинилися в концтаборах, на захоплених землях проводилися "етнічні чистки", чисельність жертв становила десятки тисяч, а кількість біженців перевищила 1 млн.

Для припинення кровопролиття та роз'єднання ворогуючих сторін рішенням РБ ООН у червні 1992р.до БІГ були введені миротворчі сили ООН

В цих умовах 9 лютого 1994р. Рада НАТО висунула боснійським сербам ультиматум: у 10-денний термін відвести важку артилерію на 20 км від Сараєво, інакше сербські позиції будуть піддані бомбардуванню. Всі зусилля дипломатів Російської Федерації та СРЮ переконати керівництво боснійських сербів прийняти ультиматум виявилися даремними. Тоді наприкінці травня РБ ООН санкціонувала нанесення ударів по сербським військовим об'єктам, котре було доручено НАТО. Тільки після цього серби відступили, а для контролю над ситуацією в районі Сараєво до нього були введені міжнародні сили ООН.

Тим часом, 1 березня 1994р. з ініціативи США виникла мусульмансько-хорватська федерація в Боснії та Герцеговині, а невдовзі президент БІГ А.Ізетбегович і Ф.Туджман підписали угоду про військовий боснійсько-хорватський союз. Тоді ж, улітку 1994р., сподіваючись на пом'якшення санкцій ООН, уряд СРЮ оголосив про розрив політичних та економічних зв'язків із Сербською республікою в БІГ та закриття спільних з нею кордонів. Великі держави, подолавши суперечності в підході до боснійської кризи, в серпні того ж року вперше виступили зі спільною ініціативою щодо врегулювання конфлікту. На Женевській конференції був вироблений план територіального поділу республіки, за яким до хорвато-мусульманської федерації мало відійти 51% території, а боснійським сербам залишитися 49%.

Однак і цього разу керівник боснійських сербів Радован Караджич категорично відхилив його, зусилля представників держав-членів контактної групи з БІГ (Велика Британія, Німеччина, Росія, США і Франція) дипломатичним шляхом вплинути на нього успіху не мали. У відповідь санкції проти боснійських сербів стали жорсткішими: авіація НАТО продовжувала завдавати удари по їхнім позиціям, а РБ ООН ухвалила рішення щодо створення на території БІГ шести зон безпеки під захистом сил ООН і гуманітарних коридорів, що дозволяли постачати необхідним цивільне населення в оточених сербами мусульманських анклавах.

Та, незважаючи на це, в травні 1995 р. бойові дії розгорілися ще з більшою жорстокістю, що змусило міністрів закордонних справ країн-членів контактної групи та міністрів оборони НАТО і ЄС прийняти рішення про відрядження до Боснії багатонаціональних сил швидкого реагування із завданням примусити ворогуючі сторони скласти зброю і сісти за стіл переговорів. Влітку військово-політичне становище в БІГ стало сприятливішим для хорвато-мусульманської федерації. На початку серпня війська Загреба, захопивши Кнін, прийшли на допомогу боснійським мусульманам і ліквідували 4-річну блокаду анклаву Біхач. З 30 серпня протягом 15 днів авіація НАТО завдавала повітряні удари по позиціях боснійських сербів навколо Сараєво, що змусило тих почати відведення важких озброєнь від боснійської столиці й змінило співвідношення сил на ключовій ділянці фронту.

Керівництво СРЮ стало проводити реалістичніший курс, відмовившись від негайної реалізації гасла "Всі серби - в одній державі", та почало пошук контактів із лідерами Хорватіїй хорватсько-мусульманської федерації в БІГ, представниками міжнародних організацій для розв'язання мирного питання про статус сербського населення в сусідніх державах. Територія, контрольована боснійськими сербами, скоротилася майже до 40%. Бойові дії тривали до 10 жовтня 1995 р.,коли набула чинності угода про 60-денне припинення вогню.

Далі Дейтон...