Історія зовнішньої політики засвідчує, що
міжнародні системи мають певні етапи й цикли свого розвитку. Друга половина
1998 р. продемонструвала, що в розвитку системи стратегічного партнерства між
Україною і Польщею (Республіка Польща – РП) намітився певний застій. Його
ознаками стали відсутність елементів політики найбільшого сприяння у
створюваному “Новому режимі перетинання українсько-польського кордону”, взаємні
претензії у розв’язанні делікатного питання щодо відтворення польських
військових поховань у Галичині, зміст польських антикризових економічних і
політичних рекомендацій для України.
Зовні закономірний процес легітимації вступу РП до
натовського та європейського просторів, що виявився у приєднанні країни до
Шенгенської угоди, яка дозволяє безвізовий режим тільки між країнами-учасницями
цієї групи, є досить болючим для України. Зміст угоди спричинює виникнення
складної геополітичної дилеми через побоювання, що кордон Європи і ЄС
проходитиме західними кордонами України і може стати своєрідною новою
європейською “залізною завісою”. Стимулюючим фактором загострення цієї проблеми
стала політична лінія польського МЗС, яке з моменту виникнення цього питання
заявило про особливий статус і гарантії для України у зв’язку з
українсько-польським стратегічним партнерством. Реальний зовнішньополітичний
процес набув суперечливого характеру і призвів до протилежних, ніж очікувалося,
результатів.
Наслідки російської фінансової кризи спричинили
певний натиск на польських політиків щодо рекомендацій Україні у виборі моделі
економічних реформ. Стандарти польської економічної перспективи, заснованої на
політиці “шокової терапії” і концепції економічного віддалення від Росії як
фактора ринкового стримування, не можуть бути застосовані в Україні, принаймні
тимчасово, через низку особливостей української економіко-політичної
трансформації. Польські аналітики традиційно відзначали необхідність посилення
уваги до проблем децентралізації влади, збільшення ролі самоуправління, подолання
значного впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на впровадження економічних
реформ, вільного доступу до кредитів, підтримку дрібного та середнього бізнесу,
подолання розбіжностей у провінційній і столичній політичних субкультурах і
вичленування ідеологічних упереджень з економіки. Зміни у системі рекомендацій
щодо розвитку трансформаційної моделі у пострадянських країнах, і передусім в
Україні, підкреслюють появу нових тенденцій у польсько-українських відносинах.
Особливості сучасної польської політики визначаються
низкою тенденцій і факторів.
Польща отримала найвагомішу за всю її історію
систему гарантій національної безпеки від НАТО і ЄС.
Російська фінансова криза продемонструвала, що
Польща вийшла з постсоціалістичного і пострадянського економічного й політичного
простору.
Пріоритетна роль РП у регіоні є наслідком відмови
західних країн від геополітичної концепції “Russia first” (“Росія передусім”).
Пріоритетне значення для Польщі має західна
зовнішня політика, східний зовнішньополітичний напрям є її прямим
змістовно-операційним продовженням.
Сучасна польська східна політика базується на
концепції, згідно з якою здійснення даної політики не вимагає фінансових
витрат, надання кредитів і є своєрідним експортуванням польського
політико-економічного досвіду.
Система стратегічного партнерства РП з Україною є
складною категорією міжнародних відносин. Справді, стратегічне партнерство між
країнами зумовлює рівноправний статус держав на міжнародній арені. Стратегічне
партнерство – це не союзні, а особливі відносини держав, лояльних одна до
одної, що визначені певними обставинами: історичним досвідом, геополітичними
реаліями, інтересами національної безпеки, необхідністю підвищення ефективності
економік або необхідністю нарощування зовнішнього політичного потенціалу кожної
з країн. Такі відносини визначають дотримання певних процедур: взаємних
консультацій перед прийняттям важливих внутрішньо- і зовнішньополітичних
рішень, відкритість, взаємопідтримку на міжнародній арені. Разом з тим
стратегічне партнерство зумовлюється і національними інтересами сторін, що
визначають його тривалість, рівень і якість. Слід зазначити, що стратегічне
партнерство може перетворюватися на патерналізм, своєрідну опіку й гегемонію
(Давыдов Ю.П. Поиски привилегированного партнера // США: ЭПИ. – 1998. – № 5. –
С. 3-18). Саме тому в системі польсько-українського стратегічного партнерства
необхідно дотримуватися суворих критеріїв лідерства, підтримки і поваги
взаємних інтересів. Адже ці проблеми мають об’єктивні причини й передумови.
До цього часу завдання польської зовнішньої
політики у східному регіоні Європи були пов’язані з модернізацією
західноєвропейської політики стосовно постсоціалістичних країн і зміною
ставлення Європи до України внаслідок її особливих геополітичних і статусних
характеристик. Вони визначають параметри кооперації і розгалуженої системи
консультацій. Польська східна політика складається з системи
зовнішньополітичних стосунків із країнами Балтії, Білоруссю, Росією та
Україною. На формування цієї політики суттєво впливають США, Німеччина,
Франція, Англія, ЄС і НАТО.
Важливим фактором активного зовнішньополітичного
залучення Польщі до пострадянської Східної Європи є її участь у довготривалих
військових програмах ЄС і НАТО. Зміна нейтрального статусу Білорусі, її
антиєвропейська політика докорінно змінили інтереси РП у бік підвищення
значення і питомої ваги у регіоні української зовнішньополітичної позиції. Саме
тому стратегічному партнерству РП і України приділяється особлива увага.
Можливість виникнення білорусько-російсько-української військової вісі
розглядається як стратегічна небезпека для ЄС і НАТО, що здійснюють
широкомасштабну нейтралізацію російсько- білоруської політики. З іншого боку,
геополітична зміна традиційної схеми і напряму зовнішньої політики РП “між
Німеччиною і Росією” призвела до необхідності стратегічного союзу РП і України.
Пострадянська Східна Європа і постсоціалістична
Центральна і Східна Європа є новим елементом політичної географії, унікальна
роль яких полягає у конструюванні та конфігурації національних інтересів
європейської безпеки. Завдання польської східної політики полягають в
одновекторному прозахідному напрямі розвитку зовнішніх політик пострадянських
країн і недопущенні можливої геовійськової і геостратегічної дихотомії у
Східній Європі. Тобто йдеться про реалізацію політики запобігання блоковому
поділу пострадянського й постсоціалістичного простору, виникненню
пострадянських тоталітарій.
Ефективність польської постсоціалістичної
зовнішньої політики на сучасному етапі залежить від кількох факторів. По-перше,
Польща має бути інституційно й ідентифікаційно пов’язана із Заходом. Це є
обов’язковою умовою об’єктивної зацікавленості польських політиків у
забезпеченні національних інтересів країни у пострадянському просторі.
По-друге, соціокультурна й політична пам’ять польського суспільства обумовлює
певне прокомуністичне сприйняття політиків, які постійно вивчають “східне
питання”. Будь-яке “повернення на схід” звичайно трактується як рудимент
радянського минулого. Третім фактором є історична пам’ять частини населення
східно-польських і західно-українських територій, що мають певну систему
взаємовідносин, які склалися через історичні причини. Це є постійною загрозою
зменшення позитивного потенціалу міждержавного співробітництва та партнерства.
Умовна вісь “Варшава-Перемишль-Львів-Київ” є складним історичним феноменом, що
ускладнює польсько- російські відносини. Слід враховувати й те, що таке
партнерство може розширитися й до нього залучатимуться Німеччина, Росія,
Молдова, Чехія та Угорщина. Незважаючи на Декларацію між РП та Україною від 21
травня 1997 р., інтерпретація таких політичних подій, як IV Всесвітній з’їзд
кресов’ян (мешканців прикордонних регіонів РП – жертв УПА) у Перемишлі 18-19
липня 1998 р., 55-річчя волинських подій (збройного протистояння мешканців
Волині під час Другої світової війни), 80-річчя ЗУНР 1 листопада 1998 р.,
набувають болючого, а часом і спекулятивного характеру. Це пов’язано передусім
з активністю політичних і релігійних радикалів у Галичині й Польщі, а також з
певними протиріччями їхнього бачення польсько-українського стратегічного
партнерства і планування політики офіційного Києва та Варшави. Вони негативно
впливають на якість і систему стосунків РП і України, а також перспективи
їхнього ком’юнітарного партнерства2. Труднощі виникають також у процесі
українсько-польського замирення у прикордонних регіонах. Перспективним напрямом
у врегулюванні цих проблем є політичне, економічне, релігійне та культурне
співробітництво з польською діаспорою в Україні й українською діаспорою в Польщі.
Система взаємовідносин РП – Україна має враховувати вплив регіональних
суперечностей на характер і якість стосунків між країнами.
Модель польсько-пострадянських відносин
грунтується на феноменалізації Польщі як представника цих країн перед західними
інститутами, що продемонструвала декларація щодо формального вступу Польщі до
НАТО. Саме з цього часу РП почала розігрувати карту регіонального лідера та
посередника. Фінансові, економічні та політичні наслідки кризи у Росії,
тимчасова переорієнтація інвесторів підкреслили недосвідченість Польщі як
такого представника й певну хиткість її економіко-політичного стану в Західній
Європі та світі. Це можна пояснити труднощами у польсько-німецьких
взаємовідносинах, з одного боку, проблемою координування інтересів Польщі з
інтересами провідних країн ЄС, з другого, труднощами розвитку транзитивної
економіки (дефіцит платіжного балансу Польщі, за оцінкою Л. Бальцеровича, у
1998 р. становив 5 млрд дол. США, 4% ВВП порівняно з 3,5% – у 1997 р.),
торговельно-промисловим взаємозв’язком з колишнім РЕВовським простором і
експортною кризою, що розвивається. Внаслідок вступу Польщі до НАТО перед нею
постала проблема вироблення моделі взаємовідносин з колишніми партнерами по
Варшавському договору. Питання якісного статусу Польщі як форпосту НАТО на
Сході надає її взаємовідносинам з Україною й іншими країнами нового характеру.
Об’єктом діяльності зовнішньополітичного істеблішменту РП стають нетрадиційні
для нього проблеми державного будівництва, політичної мобільності, економічного
і військового розвитку. Безумовно, польська політика на Сході спрямована на
розробку схеми, згідно з якою будь-яка кризова ситуація не означатиме
повернення країн до геополітичного і військового простору Росії. Постійно
контролюється стратегічний багаторівневий вплив Росії на партнерів з колишнього
СРСР. Західні аналітики відзначають наявність експансивного феномена у
взаємовідносинах між країнами – колишніми союзниками по Варшавському договору.
Крим і буковинсько-бессарабська вісь, нафтові й газові транзити постійно
перебувають у зоні прихованих конфліктів.
Польща включена у процес зміцнення структур
натовської та європейської безпеки. Однією зі стратегічних ліній політики
Польської держави є проблема подолання євро- і північноатлантичного
скептицизму. У РП стратегія пропаганди системи натовської безпеки грунтується
на її ідентифікації з європейською системою безпеки. У 1997-1998 рр. Польщі
було виділено 23 млн екю на зміцнення її східного кордону. До 1 грудня 2002 р.
(входження РП до ЄС) на її східному кордоні має бути побудовано 19 нових
прикордонних застав на відстані 20-25 км одна від одної відповідно до ЄСівських
стандартів. За даними “Gazeta Wyborcza”, соціологічне опитування, проведене
навесні 1998 р. соціологічною службою польської армії, засвідчує, що 73%
солдатів підтримують ідею участі польської армії в НАТО. У зв’язку із
входженням РП у НАТО підвищується інтерес до модифікації її збройних сил і
перспектив збільшення фінансових можливостей польського міністерства оборони.
Загальна вартість модернізації і стандартизації збройних армій Польщі, Чехії та
Угорщини становить 2,1-2,7 млрд дол. США. Український ВПК також зацікавлений в
участі у процесі модернізації колишньої радянської військової техніки.
Реалізація певних технічних переваг українського ВПК залежатиме від координації
загальної зовнішньої політики України, державної військово-технічної та
зовнішньоекономічної політики.