29. Проголошення Індонезії, відносини із Нідерландами.

 

Індонезія була однією з перших колоній Південно-Східної Азії, що добилася політичної не­залежності внаслідок поразки мілітаристської Японії в другій світовій війні. Перспектива безповоротної втрати такої важливої колонії підштовхнула колишню метрополію Нідерланди на шлях спільної з Великобри­танією агресії проти Індонезійської Республіки, проголо­шеної 17 серпня 1945р.

Індонезійські події привернули до себе увагу між­народної спільноти. 21 січня 1946 р. делегація України надіслала в Раду Безпеки ООН спеціального листа, в якому вказувала, що англо-нідерландські воєнні дії проти населення Індонезії створили загрозу миру й безпеці в цьому районі, і закликала провести розслідування ста­новища в країні. Під тиском світової громадськості Лон­дон змушений був змінити тактику й відмовитися від прямої воєнної підтримки Нідерландів, які 10 лютого 1946 р. зробили заяву щодо майбутньої політики в Індо­незії. Вони запропонували створити Індонезійську спів­дружність, до складу якої мали ввійти індонезійські території з різним рівнем самоврядування.

Індонезійсько-нідерландські переговори, що про­ходили в складній внутрішньополітичній обстановці в Індонезії, привели до парафування 15 листопада 1946 р. угоди, яка дістала назву Лінгаджатської. В межах цієї угоди Нідерланди визнавали де-факто владу Індонезій­ської Республіки на Яві, Мадурі й Суматрі, де проживало 80 % населення країни. Республіка разом з утвореними на Інших островах під Нідерландським контролем «автономними державами» зобов'язувалася створити не пізніше січня 1949 р. суверенну федеративну державу Сполучені Штати Індонезії, яка мала ввійти до Нідерландсь­ка-Індонезійського союзу. Офіційно індонезійсько-нідерландська угода, яку А. Сукарно порівнював з холодним душем для революції, була підписана 25 березня 1947 р. Цей акт відкрив шлях міжнародному визнанню нової держави. 31 березня 1947 р. Республіку Індонезію визнала де-факто Великобританія, 17 квітня — США. На 1948 р. Індонезія мала офіційні й неофіційні представництва в Лондоні, Празі, Канберрі, Коломбо, Манілі, Рангуні. Дипломатичні відносини з Радянським Союзом, який підтримував Індонезійську Республіку на міжнародній арені, зокрема в ООН, з перших днів її існування, були встановлені 3 лютого 1950 р. Посольствами ж сторони обмінялися тільки в грудні 1953 р. Таке зволікання пояснювалося політичним тиском Нідерландів і США та опо­ром внутрішньої індонезійської опозиції.

Не встигли висохнути підписи під Лінгаджатською уго­дою, як виникли суперечності в її тлумаченні. Наприкінці травня 1947 р. нідерландська сторона передала індоне­зійському урядові меморандум, в якому вона вимагала на період до утворення СШІ сформувати тимчасовий феде­ративний уряд для всієї Індонезії під керівництвом пред­ставника нідерландської корони, створити спільну нідер­ландсько-індонезійську жандармерію для підтримання порядку на всій території республіки. Індонезійський уряд прагнув обмежити повноваження нідерландського губернатора. 19 липня нідерландці заявили, що більше не вважають себе пов'язаними Лінгаджатською угодою, і 21 липня розпочали «операцію силами поліції». Насправді ж це була 120-тисячна механізована нідерландська армія, яка за підтримки авіації рушила на республіку зі своїх баз на Яві й Суматрі, розпочавши справжню колоніальну війну.

Нідерландці розраховували, що ця акція не викличе реакції з боку інших держав. Але Індія й Австралія звер­нулися з цього приводу до Ради Безпеки ООН, яка 31 липня 1947 р. приступила до обговорення індонезійського питання. 1 серпня 1947 р. Рада Безпеки прий­няла рекомендацію про припинення воєнних дій і вирішення питання мирним шляхом. Хоча 4 серпня було оголошено припинення вогню, воєнні дії Нідерландів тривали. 9 серпня губернатор ван Моок заявив, що зай­няті нідерландськими військами території переходять під суверенітет Нідерландів, а 23 вересня Гаага запропонува­ла створити на окупованих територіях автономні органи управління, незалежні від Індонезійської Республіки. Не­вдовзі ван Моок зібрав у Джакарті представників 10 «ав­тономних» територій, які висунули вимогу про негайне утворення Сполучених Штатів Індонезії та запропону­вали запросити Індонезійську Республіку увійти до їхнього складу. Гаага була за крок від тріумфу своєї політики.

З грудня 1947 р. на борту американського корабля «Ренвіл» розпочалися організовані створеною згідно з рішенням Ради Безпеки ООН від 25 серпня 1947 р. Посередницькою комісією в складі США, Бельгії й Австралії індонезійсько-нідерландські переговори про мирне вирішення питань двосторонніх відносин. Постав­лений у скрутне становище, індонезійський уряд зму­шений був підписати 17 січня 1948 р. угоду, яка дістала назву Ренвільської. Ця угода передбачала припинення вогню і встановлення «лінії ван Моока», яка з'єднувала пункти максимального просунення нідерландських військ на території Індонезійської Республіки. Угода викликала бурхливу реакцію в республіці, прискорила процес розмежування політичних сил і падіння уряду Аміра Шарифуддіна. Новий так званий президентський уряд очолив М. Хатта, що як віце-президент був поза політичними партіями.

Уряд М. Хатта оголосив, що він погоджується з Ренвільською угодою, готовий продовжувати переговори на її основі, прискорити створення Сполучених Штатів Індонезії, а також вирішувати завдання відновлення господарства, реорганізації держапарату й армії. Створену за сприяння нідерландців 13 січня 1948 р. Тимчасову індо­незійську раду заступила Федеральна рада Індонезії, що мала діяти до 10 січня 1949 р. Саме на цю дату признача­лося проголошення Сполучених Штатів Індонезії суве­ренною державою. 29 вересня 1948 р. була прийнята нова конституція федеративного державного об'єднання, уряд якого очолив ван Моок. Проте відмова уряду Індонезійської Республіки проголосувати за нову конституцію і приєднатися до неї привела до відставки 10 листопада 1948   р.  ван  Моока з поста верховного комісара Ні­дерландів у Сполучених Штатах Індонезії й заміни його колишнім прем'єр-міністром Белем. Ця ж відмова, на думку   західних   авторів, "спричинила  другу  «операцію силами поліції» проти Індонезійської Республіки, яку уряд Нідерландів  розпочав   18 грудня   1948 р.   Певно,   має підстави й теза про те, що нідерландський уряд вирішив скористатися сприятливими обставинами для остаточно­го розгрому знекровленої збройним внутрішньополітич­ним конфліктом Індонезійської Республіки. Фактично з 13 вересня точилася «мала громадянська війна», яка, роз­коловши єдиний фронт боротьби проти колонізаторів, ослабила її.

Розпочата Нідерландами друга «операція силами поліції» завершилась арештом і висланням 22 грудня на острів Банка президента та інших найвищих посадових осіб Індонезійської Республіки й окупацією значної частини її території нідерландськими військами. Проте ця успішна для Нідерландів операція мала згубні нас­лідки для їхньої політики. Вже 22 грудня Рада Безпеки ООН на своєму надзвичайному засіданні розпочала обго­ворення індонезійського питання. Хоч Посередницька комісія й поклала всю відповідальність за вчинені дії на нідерландський уряд, Рада Безпеки змогла ухвалити лише компромісну резолюцію, що вимагала негайного при­пинення воєнних дій і звільнення індонезійських керів­ників. Проте агресія не тільки не була припинена, а й продовжувала розширюватися.

В цих умовах 7 січня 1949 р. Рада Безпеки ООН відновила розгляд індонезійського питання, а 21 січня ухвалила резолюцію про створення до 15 березня 1950 р. тимчасового уряду, проведення до 15 жовтня виборів та передання влади Сполученим Штатам Індонезії до 1 липня 1950 р. Гаага змушена була піти на переговори з Джакартою як під тиском резолюції Ради Безпеки ООН, так і в зв'язку зі значною активізацією антинідерландської боротьби на індонезійських островах. Весною 1949  р. о. Ява, за винятком великих міст, був очищений від окупантів, партизани й республіканські війська конт­ролювали також ряд районів островів Калімантан та Су­матра.

23 серпня 1949 р. в Гаазі розпочала свою роботу конференція «круглого столу», в якій взяли участь деле­гації Нідерландів, Республіки Індонезії та делегації 15 створених ван Мооком «автономних» урядів, які пред­ставляв султан Понтінака Хамід II. Головними рішен­нями конференції, що закінчила роботу 2 листопада, були:

·        передання верховної влади республіці Сполучених Штатів Індонезії, до складу яких входять Республіка Ін­донезія та 14 інших територій або автономних держав;

·        створення Нідерландсько-індонезійського союзу під вер­ховною владою нідерландського суверена;

·        виведення нідерландських військ.

27 грудня 1949 р. королева Нідерландів Юліана під­писала ухвалу про надання суверенітету Сполученим Штатам Індонезії, внаслідок чого Індонезія стала неза­лежною, державою. 19 травня 1950р. уряди Сполучених Штатів Індонезії й Республіки Індонезії підписали угоду про скасування федерального устрою й утворення уні­тарної держави, яка дістала назву Індонезійської Рес­публіки.

15 серпня 1950 р. обраний 16 грудня 1949 р. президен­том держави Сполучених Штатів Індонезії Ахмед Сукарно схвалив нову тимчасову конституцію унітарної індонезій­ської держави. Нідерландсько-Індонезійський союз пі­шов у небуття.