Індонезія була однією з перших колоній
Південно-Східної Азії, що добилася політичної незалежності внаслідок поразки
мілітаристської Японії в другій світовій війні. Перспектива безповоротної
втрати такої важливої колонії підштовхнула колишню метрополію Нідерланди на
шлях спільної з Великобританією агресії проти Індонезійської Республіки,
проголошеної 17 серпня 1945р.
Індонезійські події привернули до себе увагу міжнародної
спільноти. 21 січня 1946 р. делегація України надіслала в Раду Безпеки ООН
спеціального листа, в якому вказувала, що англо-нідерландські воєнні дії проти
населення Індонезії створили загрозу миру й безпеці в цьому районі, і закликала
провести розслідування становища в країні. Під тиском світової громадськості
Лондон змушений був змінити тактику й відмовитися від прямої воєнної підтримки
Нідерландів, які 10 лютого 1946 р. зробили заяву щодо майбутньої політики в
Індонезії. Вони запропонували створити Індонезійську співдружність, до
складу якої мали ввійти індонезійські території з різним рівнем самоврядування.
Індонезійсько-нідерландські переговори, що проходили
в складній внутрішньополітичній обстановці в Індонезії, привели до парафування 15
листопада 1946 р. угоди, яка дістала назву Лінгаджатської. В межах
цієї угоди Нідерланди визнавали де-факто владу Індонезійської Республіки на
Яві, Мадурі й Суматрі, де проживало 80 % населення країни. Республіка разом з
утвореними на Інших островах під Нідерландським контролем «автономними державами» зобов'язувалася
створити не пізніше січня 1949 р. суверенну федеративну державу Сполучені
Штати Індонезії, яка мала ввійти до Нідерландська-Індонезійського
союзу. Офіційно індонезійсько-нідерландська угода, яку А. Сукарно порівнював
з холодним душем для революції, була підписана 25 березня 1947 р. Цей
акт відкрив шлях міжнародному визнанню нової держави. 31 березня 1947 р.
Республіку Індонезію визнала де-факто Великобританія, 17 квітня — США. На 1948
р. Індонезія мала офіційні й неофіційні представництва в Лондоні, Празі,
Канберрі, Коломбо, Манілі, Рангуні. Дипломатичні відносини з Радянським Союзом,
який підтримував Індонезійську Республіку на міжнародній арені, зокрема в ООН,
з перших днів її існування, були встановлені 3 лютого 1950 р. Посольствами ж
сторони обмінялися тільки в грудні 1953 р. Таке зволікання пояснювалося
політичним тиском Нідерландів і США та опором внутрішньої індонезійської
опозиції.
Не встигли висохнути
підписи під Лінгаджатською угодою, як виникли суперечності в її тлумаченні.
Наприкінці травня 1947 р. нідерландська сторона передала індонезійському
урядові меморандум, в якому вона вимагала на період до утворення СШІ сформувати
тимчасовий федеративний уряд для всієї Індонезії під керівництвом представника
нідерландської корони, створити спільну нідерландсько-індонезійську
жандармерію для підтримання порядку на всій території республіки.
Індонезійський уряд прагнув обмежити повноваження нідерландського губернатора.
19 липня нідерландці заявили, що більше не вважають себе пов'язаними
Лінгаджатською угодою, і 21 липня розпочали «операцію силами
поліції». Насправді ж це була 120-тисячна механізована нідерландська армія,
яка за підтримки авіації рушила на республіку зі своїх баз на Яві й Суматрі,
розпочавши справжню колоніальну війну.
Нідерландці розраховували, що ця акція не викличе реакції з боку інших держав. Але Індія й Австралія звернулися з цього приводу до Ради Безпеки ООН, яка 31 липня 1947 р. приступила до обговорення індонезійського питання. 1 серпня 1947 р. Рада Безпеки прийняла рекомендацію про припинення воєнних дій і вирішення питання мирним шляхом. Хоча 4 серпня було оголошено припинення вогню, воєнні дії Нідерландів тривали. 9 серпня губернатор ван Моок заявив, що зайняті нідерландськими військами території переходять під суверенітет Нідерландів, а 23 вересня Гаага запропонувала створити на окупованих територіях автономні органи управління, незалежні від Індонезійської Республіки. Невдовзі ван Моок зібрав у Джакарті представників 10 «автономних» територій, які висунули вимогу про негайне утворення Сполучених Штатів Індонезії та запропонували запросити Індонезійську Республіку увійти до їхнього складу. Гаага була за крок від тріумфу своєї політики.
З грудня 1947 р. на борту американського корабля «Ренвіл» розпочалися організовані створеною згідно з рішенням Ради Безпеки ООН від 25 серпня 1947 р. Посередницькою комісією в складі США, Бельгії й Австралії індонезійсько-нідерландські переговори про мирне вирішення питань двосторонніх відносин. Поставлений у скрутне становище, індонезійський уряд змушений був підписати 17 січня 1948 р. угоду, яка дістала назву Ренвільської. Ця угода передбачала припинення вогню і встановлення «лінії ван Моока», яка з'єднувала пункти максимального просунення нідерландських військ на території Індонезійської Республіки. Угода викликала бурхливу реакцію в республіці, прискорила процес розмежування політичних сил і падіння уряду Аміра Шарифуддіна. Новий так званий президентський уряд очолив М. Хатта, що як віце-президент був поза політичними партіями.
Уряд М. Хатта оголосив, що він погоджується з Ренвільською угодою, готовий продовжувати переговори на її основі, прискорити створення Сполучених Штатів Індонезії, а також вирішувати завдання відновлення господарства, реорганізації держапарату й армії. Створену за сприяння нідерландців 13 січня 1948 р. Тимчасову індонезійську раду заступила Федеральна рада Індонезії, що мала діяти до 10 січня 1949 р. Саме на цю дату призначалося проголошення Сполучених Штатів Індонезії суверенною державою. 29 вересня 1948 р. була прийнята нова конституція федеративного державного об'єднання, уряд якого очолив ван Моок. Проте відмова уряду Індонезійської Республіки проголосувати за нову конституцію і приєднатися до неї привела до відставки 10 листопада 1948 р. ван Моока з поста верховного комісара Нідерландів у Сполучених Штатах Індонезії й заміни його колишнім прем'єр-міністром Белем. Ця ж відмова, на думку західних авторів, "спричинила другу «операцію силами поліції» проти Індонезійської Республіки, яку уряд Нідерландів розпочав 18 грудня 1948 р. Певно, має підстави й теза про те, що нідерландський уряд вирішив скористатися сприятливими обставинами для остаточного розгрому знекровленої збройним внутрішньополітичним конфліктом Індонезійської Республіки. Фактично з 13 вересня точилася «мала громадянська війна», яка, розколовши єдиний фронт боротьби проти колонізаторів, ослабила її.
Розпочата Нідерландами друга «операція силами поліції» завершилась арештом і висланням 22 грудня на острів Банка президента та інших найвищих посадових осіб Індонезійської Республіки й окупацією значної частини її території нідерландськими військами. Проте ця успішна для Нідерландів операція мала згубні наслідки для їхньої політики. Вже 22 грудня Рада Безпеки ООН на своєму надзвичайному засіданні розпочала обговорення індонезійського питання. Хоч Посередницька комісія й поклала всю відповідальність за вчинені дії на нідерландський уряд, Рада Безпеки змогла ухвалити лише компромісну резолюцію, що вимагала негайного припинення воєнних дій і звільнення індонезійських керівників. Проте агресія не тільки не була припинена, а й продовжувала розширюватися.
В цих умовах 7 січня 1949 р. Рада Безпеки ООН відновила розгляд індонезійського питання, а 21 січня ухвалила резолюцію про створення до 15 березня 1950 р. тимчасового уряду, проведення до 15 жовтня виборів та передання влади Сполученим Штатам Індонезії до 1 липня 1950 р. Гаага змушена була піти на переговори з Джакартою як під тиском резолюції Ради Безпеки ООН, так і в зв'язку зі значною активізацією антинідерландської боротьби на індонезійських островах. Весною 1949 р. о. Ява, за винятком великих міст, був очищений від окупантів, партизани й республіканські війська контролювали також ряд районів островів Калімантан та Суматра.
23 серпня 1949 р. в Гаазі розпочала свою роботу конференція «круглого столу», в якій взяли участь делегації Нідерландів, Республіки Індонезії та делегації 15 створених ван Мооком «автономних» урядів, які представляв султан Понтінака Хамід II. Головними рішеннями конференції, що закінчила роботу 2 листопада, були:
· передання верховної влади республіці Сполучених Штатів Індонезії, до складу яких входять Республіка Індонезія та 14 інших територій або автономних держав;
· створення Нідерландсько-індонезійського союзу під верховною владою нідерландського суверена;
· виведення нідерландських військ.
27 грудня 1949 р. королева Нідерландів Юліана підписала
ухвалу про надання суверенітету Сполученим Штатам Індонезії, внаслідок чого
Індонезія стала незалежною, державою. 19 травня 1950р. уряди Сполучених
Штатів Індонезії й Республіки Індонезії підписали угоду про скасування
федерального устрою й утворення унітарної держави, яка дістала назву
Індонезійської Республіки.
15 серпня 1950 р. обраний 16 грудня 1949 р. президентом держави Сполучених Штатів Індонезії Ахмед Сукарно схвалив нову тимчасову конституцію унітарної індонезійської держави. Нідерландсько-Індонезійський союз пішов у небуття.