Сан-Франциська
конференція скликалася з метою підписання мирної угоди з Японією. В
Сан-Франциській конференції (4—8
вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР,
МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.
В проекті
мирної угоди підтверджувалася відмова Японії від Тайваню, островів Рюкю, Бонін
і ряду інших територій, але не було сказано про повернення Курил і Південного
Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася
згода Японії на опіку ООН (в особі США) над кількома японськими островами.
Значна увага в проекті угоди приділялася питанням безпеки Японії.
Радянський
Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним
Сахаліном та Курильськими островами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та
островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили
союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних
військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося
розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося
суворе обмеження розмірів збройних сил Японії.
Радянські пропозиції й поправки не були поставлені
головою конференції на обговорення, бо це не передбачалося процедурою і
порядком денним.
8 вересня 1951 р. представники 48 країн
підписали мирну угоду з Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не
прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови
Вашингтона з японським урядом».
Через кілька
годин США і Японія підписали «угоду
безпеки», згідно з якою Японія надавала Сполученим Штатам «право
розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії й біля неї».
Японія без
дозволу США не мала права надавати бази для розміщення інших іноземних військ,
проведення маневрів і т. д.
У січні 1952
р. США і Японія підписали Адміністративну
угодуу в якій фіксувалася згода Японії «на використання Сполученими Штатами
засобів обслуговування і територій, необхідних для виконання завдань,
передбачених угодою безпеки».